Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 18. Проста істина і дивні висновки

Я тупо витріщалася на цнотливо білу стелю. Поступово, як до неповноцінно розумової, до мене доходила одна проста істина – я кохаю Кріса попри те, що ненавиджу, не розумію і не зможу пробачити ніколи. Його колишні обійми, поцілунки, тепло і лагідність намертво вкарбувалися у душу, ніби вогненні кола на полях, залишаючи навічно випалені сліди. Кохання мого життя виявилося покидьком, але це нічого не змінює, бо воно продовжувало бути коханням.

Вологі краплі тихо повзли з кутиків очей, скрапуючи на подушку. Сльози горя не змиють, але так легше. Гіркота не буде такою нестерпною.

До палати зайшла медсестра, а до мене нарешті дійшло, що я не на вулиці валяюся. Юна дівчина приязно посміхалася. Я швидко витерла свідчення своєї слабкості.

– Ви отямилися.

– Що сталося? Як я тут опинилася?

– Вас приніс чоловік.

– Який?

Медсестра стенула плечима.

– А! Ось цей! – показала через вікно у коридор, де якраз промайнула знайома постать. – Такий симпатичний, – підморгнула мені, – хвилювався за вас.

І що я мала думати після такої заяви? Хіба те, що медсестричка потрапила під дію Крісових чарів. Важко втримати тверезу голову, коли на тебе спрямовано всю силу виняткової харизми. 

– Я можу йти?

– Так. У вас підвищився тиск. Тепер все гаразд. Тільки зайдіть на ресепшн підпишіть документи.

– Добре. Дякую.

Годинник показував далеко за північ. Визирнувши, я не помітила того, кого боялася побачити. У лікарняному коридорі було порожньо. Підійшла до стійки – теж нікого. За кілька хвилин з'явилася жінка у форменому одязі.

Я підписала папірці, а тоді дідько смикнув мене за язика:

– Скажіть, будь ласка, Енні Девідсон, нещодавно привезли в реанімацію, в якому вона стані?

– Вона у комі.

Від такої новини мені стало не по собі.

Одночасно з різних сторін коридору з’явилися чоловіки: Кріс, чорний, як безмісячна ніч, на якого було боляче дивитися, і Нейт, практично у домашньому одязі, переляканий, але не безумовно. Йшли назустріч один одному, збираючись перетнутися в одній точці – мені. Вони сканували один одного не гірше лазерних прицілів. Химерне видовище.

Коли чоловіки зрівнялися, мені здалося, що повітря зараз вибухне від напруження.

Кріс звернувся до медсестри, а Нейт – до мене:

– Сонце, як ти?

– Зі мною все гаразд. Звідки ти дізнався?

– Немає значення. Поїхали додому. Тобі треба відпочити.

Він загорнув мене у свої обійми, мабуть, з бажанням захистити від усього світу, але чомусь я не хотіла уходити. Присутність поруч Кріса нервувала, коліна мої дрижали, примусити себе розлучитися з ним було вище моїх сил. Нейт почав обережно підштовхувати мене до виходу. 

Востаннє, поклялася я собі, востаннє подивлюся на втрачене кохання і забуду, заставлю себе забути.

Озирнулася. Жахнулася. Такої ненависті, що випромінював цієї миті Кріс, проводжаючи поглядом мене з Нейтом, я не бачила ніколи. Побілілі кісточки на стиснутих кулаках, обличчя аж червоне, поглядом можна діру у спинах пропалити.

Несподівано мене осінило. Це Кріс зателефонував Нейту, отже, має його номер телефону, а значить, знайомство їхнє зовсім не поверхове. Я вчепилася в брата.

– Сонце, – стривожено зронив, – останнім часом з тобою відбувається щось ненормальне.

– Нейте, я ще не пробачила тобі, тож не поводься так, ніби між нами все гаразд.

Вирішила, що не влаштовуватиму допит при сторонніх глядачах. А от Нейт не став церемонитися.

– Що ти тут забула? – накинувся на мене, наче сторожовий собака.

– Яке тобі діло? Я вільна людина.

– Сонце, не сердь мене.

– Припини, – розізлилася я, – мені не десять років. Відколи я повинна звітувати тобі?

– Добре, вибач, – брат дав задній хід. – Ти ж знаєш, що я хвилююся за тебе. Будь ласка, Валенсіє, – він акуратно всадовив мене на сидіння своєї автівки, кермував власноруч, але постійно перевіряв мій стан у дзеркалі. Я була зовсім не в настрої вести бесіду, але хто ж мене питав? – Що сказав лікар? Це наслідок травми голови? Я казав, що треба було їхати в лікарню ще тоді.

– Моя голова у нормі. Просто підскочив тиск. З ким не буває? Випила текіли. Ти в курсі, як на мене діє алкоголь.

– Вирішила напитися, коли мої слова підтвердилися?

Я прикусила губу. Не мала жодного бажання обговорювати з Нейтом Кріса, але брат, очевидно, вирішив скористатися ситуацією і наголосити:

– Я казав, що він не той, хто тобі потрібен. Тепер ти віриш мені?

– Ти обрав дуже дивний спосіб доведення до мене інформації. Закриємо цю тему, прошу. 

– Як хочеш. Що завгодно, аби моє сонце було щасливе.

Я щиро любила брата, але часом він перехоплював через край.

– Нейте, мій телефон розрядився, дай свій, наберу Джуд, мабуть, вона теж хвилюється. Може, мені не треба було вертатися, одні проблеми через мене у всіх, – я зітхнула.

– Не говори дурниць! Ти взагалі не повинна була нікуди їхати. Тримай.

Нейт передав мені вже розблокований смартфон. Я відкинулася на сидіння, піднімаючи гаджет на рівень очей, почала листати останні дзвінки. Так і є. Контакт під ініціалами К. Д. телефонував братові акурат перед приїздом до лікарні. А ще кілька разів до того. 

Та що ж це коїться? Чому всі навкруги мені брешуть? Навіть найближча людина! 

Про людське око я все таки зателефонувала матері, але у неї, мабуть, був вимкнений телефон. Віддала Нейтові, нічого не кажучи. Немає сенсу питати в лоб. Досі він викручувався, не зізнається і тепер. Тільки чому він так приховує факт знайомства з Крісом?

По хвилині міркувань я допетрала, що і Кріс, заводячи зі мною нібито випадкове знайомство, чудово знав, хто я така. Але навіщо? Навіщо він це зробив? 

О, я збожеволію, намагаючись розгадати цю загадку! У мене вже мозок починав кипіти.