Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Нейт стривожено зиркав на мене, але я лиш показала йому язика, хоча хотілося щонайменше середній палець.

Я відчувала себе у пастці, учасником якоїсь збоченої гри, правила якої мені не повідомили. І як ти тепер діятимеш, Валенсіє, коли тебе загнали у глухий кут і позбавили права вибору?

Піду іншим шляхом. І з місця навскач заявила:

– Енні у комі.

– Хто це? – Нейт здавався направду здивованим. Та мене вже не обдуриш. Я тепер жодне слово не братиму на віру.

– Не прикидайся. Ти чудово знаєш, хто це.

– Валенсіє, ти мене лякаєш. Давай повернемося і ще раз покажемо тебе лікарю?

– А може одразу зачинимо у лікарні, щоб вже напевно?

Нейт процідив крізь зуби:

– Ти граєш з вогнем. Я хоч і терплячий щодо тебе, але не настільки.

 – Вибач, невдалий жарт.

Якийсь час ми мовчали. Під’їхали до будинку, припаркувалися, увійшли в ліфт. Мовчання гнітило.

– А як щодо тебе? – нарешті заговорила я. – Схоже, у вас із Сандрою теж не все гаразд.

– Тебе це не обходить, – різко кинув брат.

– Та невже? Отже, ти можеш вільно втручатися в мої стосунки, а я не маю права і запитати? Тоді скажи своїй навіженій дружині, щоб більше не потикалася до мене.

– Ти бачила Сандру? – в його голосі я вловила нотки погано прихованої відрази, коли він вимовляв її ім’я.

Не знаючи напевно всіх подробиць, я не могла перейнятися співчуттям до невістки. До того ж, чого це я маю її пожаліти, якщо через неї я опинилася у такій паскудній ситуації сьогодні? Нехай Нейт розбереться з нею, щоб їй навіть на думку не спадало звертатися до мене.

– Вона запросила мене сьогодні до клубу.

– Для чого?

– Хотіла, щоб я поговорила з тобою, обіцяла, що проситиме пробачення на колінах, аби лиш ти відновив кредитки. Як ти міг на ній одружитися, Нейте? Хіба ти не бачив, що її цікавлять тільки твої гроші?

Нейт скрегонув зубами.

– Вона казала, чому я заблокував рахунки?

– Так. Напилася мов свиня і розбовкала все. – Про те, в якому світлі вона згадувала чоловіка, я вважала за краще не озвучувати. – Звісно, вирішувати тобі, як з нею вчинити. Зрештою це ваш шлюб. Але якщо тебе цікавить моя думка, а я не думаю, що цікавить, вам варто розлучитися. А якщо ти доведеш її провину, то їй не вдасться відсудити у тебе нічого.

Якби цієї миті я почула себе зі сторони, то вжахнулася б. 

Ніяк не коментуючи моїх слів, Нейт відсторонено вдивлявся у невидиму точку на стіні ліфта. Ну що ж, мене зовсім не хвилювало, про що він зараз розмірковує, так само, як його не зачепили мої жорсткі фрази секунду тому.

В апартаментах Гутьєресів усюди горіло світло. У такий час доби це було щонайменше дивно. У передпокої на підлозі валялися уламки дзеркала, що колись прикривало усю стіну. Зараз від нього добре якщо половина залишилася. Різні речі: одяг, взуття, парасольки, предмети декору, уламки картин –  хаотично вкривали килим, роблячи приміщення схожим на поле запеклого бою.

– Нас пограбували? – розгублено спитала Нейта.

Той вже кинувся вглиб апартаментів. Під підошвами його туфель тріщали осколки. Вітальня мала не менш плачевний вигляд. Тут руйнувань зазнали і меблі, і торшери, і величезна плазма, жалібно звисаючи на самотньому гачку.

Біля батьківської спальні ми з Нейтом застали справді епічну картину. З розкинутими руками і пальцями, що вчепилися в одвірки, розпатланим волоссям і палаючими очима, наче у фурії, Джуд перекрила собою дверний отвір. За нею ми побачили батька. Він сидів на величезному двоспальному ліжку, на якому ніби вибухнула бомба, з опущеною на руки головою. Поряд стояли розбиті валізи, з яких повивалювалися речі та одяг.

– Джуд! Тато!

Нейт кинувся до моєї матері, насилу відірвавши її пальці від одвірка, в який вона ввігнала нігті.

– Не пущу, – бурмотіла Джуд. – Через мій труп.

– Валенсія! Нейт! – Батько аж ожив, побачивши нас. – Благаю, зробіть з нею щось! Ця жінка несповна розуму! Подивіться, у що перетворила квартиру.

– Ти збирався піти від Джуд? – без зайвих починань, як завжди, спитав Нейт. – На що ти очікував? Що вона спокійно відпустить тебе?

Поки говорив, розчистив місце на дивані і всадовив туди мачуху.

– Наш шлюб – фікція! – Тато не міг стримати емоцій. – Я не хочу так більше жити. Я кохаю іншу.

– Тато! – скрикнули ми разом з Нейтом.

Мати завила. Її стан викликав побоювання. Я кинулася у ванну, шукаючи аптечку. Бігом набрала води, повернулася назад і насильно засунула матері до рота подвійну дозу валіума.

– Сину, – тато нервувався, але ще тримав себе в руках, – ти хоч повинен мене зрозуміти.

Виконавши свою основну місію – заспокоїти Джуд, я стояла посеред гармидеру, не знаючи, куди себе приткнути. Хотілося спати і плакати, а найбільше – повернутися у сонячний Лідс і своє втрачене спокійне життя.

Чи цей нью-йоркський кошмар закінчиться коли-небудь?