Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Ні сніданку, ні обіду. Може, хоч вечеря буде…

Я стояла біля лави в саду та роздумувала: «Присісти на цю дивну конструкцію чи увіткнутися носом у кущі?» Як же називаються ці барвисті пелюстки між них? О блаженний чарівний аромат! Здавалось, я готова дихати ним вічно, замінити на нього повітря!

Та щойно я вирішила увіткнутися носом, з’явились непрохані глядачі. Стефа та група її приятельок спинились неподалік.

– Ейворі, так тебе звати? – запитала одна. Здається, Валерія. – Скажи, Ейворі, а в твоїх краях усі ходять у такому лахмітті?

– Ейворі, а в твоїх краях в усіх така хвороблива бліда шкіра? Чи ти зумисне ховалась від сонця, бо це такий еталон краси? – підхопила інша.

– Ейворі, підкажи: якими шампунями ти користуєшся, що в тебе таке прекрасне волосся? Ніби зараз повипадає! Підкажи, бо ми теж таке хочемо! – знову Валерія.

– Слухай, а ти знаєш, що таке гребінець?..

– А в ваших краях колись миються? Навіть звідси від тебе смердить!

«Лелечки. Які дурні», – витріщилась я.

Я б зрозуміла, якби це були смертельні прокляття. Але це були слова. Слова! Пусті, порожні звуки – такі, як їхні довбешки. Вони досі не розуміли, хто я. Що б вони робили, якби перестріли Пустельного барса? Кидай у нього словами замість кинджалів – і він перегризе тобі горло.

А я ж страшніша, значно страшніша за цього хижака.

– Годі, – мовила Стефа. – Ми збирались обідати, чи ви забули?

Цікава річ: сама вона ні слова до мене не сказала. Книжниця зі знаменитої сім’ї була наче вище цього всього.

Дівчата зміряли мене презирливими поглядами та пішли. Я продовжила роздумувати, чи сісти на лаву, чи увіткнутися носом у пелюстки. Зрештою перерва минула, розпочалась третя пара.

Дем’ян Бурезнай стояв посеред лекційної зали. Я зауважила, що куратор, який проводить виховну годину, і викладач, що веде пару на цілий курс – це зовсім різні люди. Він був якийсь холодніший, не такий дружній, як тоді. Підпирав стіл і знуджено дивився, як студенти займають місця.

Я сіла там, де й минулого разу. Через сидіння від мене був той самий хлопець – байдужий, здебільшого нерухомий, найкращий із можливих сусідів.

– Пара, – мовив викладач. – Тишу, будь ласка! Моє ім’я – Дем’ян Бурезнай, я вестиму історію Світлозем’я та світу. Ви мали вивчати цей предмет раніше, але в деяких було «домашнє навчання», а я знаю, що це таке.

«Домашнє навчання», – хмикнула я. Саме так я звітувала, коли поступала.

– Отож академія має за обов’язок впевнитись, що ви хоч тут нарешті вивчите цей предмет, – вів викладач. – А вивчення його для вас життєво важливе. Не знаючи, яке героїчне минуле у вашого князівства, ви не зможете любити його так гаряче, як треба.

Я виклала на стіл перо та зшиток аркушів.

– Та перш ніж братися до витоків нашої історії, я б хотів коротко окреслити теперішнє. Отже, що таке Світлозем’я? Це князівство, монархія, яку очолює монарх. Сім років тому був убитий… Мм? Ви записуєте? – затнувся Дем’ян Бурезнай.

Я так і застигла. Дем’ян Бурезнай витріщався на мене, ніби за злочином застав. Вся зала витріщалась на мене.

– А що – не можна? – кліпнула я.

– Можна. Але необов’язково. Зовсім необов’язково, – сказав викладач. – Вся інформація міститься в базі даних. Ви можете отримати її будь-якої миті, в будь-якому місці. Тим більше Ви – книжниця. Отже… навіщо ж вам писати? – розгубився він.

Щоб не розучитись писати. Причина була така банальна, що я не назвала її. А я страшенно, шалено боялась втратити це – те, що дали мені Міра й Атрік. Я переписувала все, що могла. Я виводила наші імена, наші подвиги.

Я почувалась розумною, коли писала в Полярній пустці. Але пишучи тут, стала різко почуватись дурною.

– Але я… – спробувала я.

– Пане Дем’яне, Ви маєте щось проти індивідуальності? – роздалося глузливе. Це мій сусід подав голос.

Дем’ян Бурезнай спохмурнів.

– Ні, нічого не маю, – сказав він. – Індивідуальність – гасло нашої академії. Саме тут ви можете думати, що вам заманеться. Тільки думайте правильно, я вас прошу. Продовжимо пару.

Далі я занотувала, що сім років тому був убитий великий князь Вишеслав Сонцесяйний. Цю трагедію найменовано Опівнічним переворотом. Заколотники, а саме чорні маги, пробрались в палац і винищили половину князівського двору, а заодно й князівське подружжя. З того часу «сонце поблякнуло, небо поменшало», а править Світлозем’ям регентка Ірма Сонцесяйна.

– Маєте на увазі, Нічна Тінь? – пхикнув хтось.

Зчинилося щось дивне. Я роззирнулась. Якщо й раніше студенти в залі виглядали, як одна банда, то тепер це відчувалось, як ніколи. Мені закортіло внюхатися та відчути цей запах – запах єдиної загальної змови. Виклик заліг на обличчях.

Викладач кахикнув.

– Офіційно, себто, в базі даних, вона значиться як Ірма Сонцесяйна.

– А давайте, не будемо гнути комедію?