Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— Я вас обманював, — твердо сказав Олексій. — На Кунасірі мене мучив головний японі. Він примусив мене обманювати. Я ніколи не бував на Камчатці і не знаю росіян військових. Я прийшов з батьком та з родичами на Ітуруп, щоб продати свій крам і купити рису й тютюну…

Допит того дня був дуже короткий. Для полонених не лишилися непоміченими розгубленість і злоба начальника. Тонку сітку обвинувачень, яку він так терпляче плів, сподіваючись відзначитися перед двором своєю проникливістю, на шматки рознесло несподіване Олексієве признання.

По дорозі в тюрму начальник караулу сказав Олексієві:

— Ти божевільний. Ти, напевно, гадаєш, що ще один твій обман — порятунок? Мені нітрохи не шкода тебе, дурний чоловіче…

За кілька днів для остаточного вирішення справи з полоненими старший помічник губернатора виїхав до столиці з усіма матеріалами слідства.

Вже надходила вітряна, дощова японська зима. В неопалюваному дерев’яному будинку з кожним днем ставало холодніше. Гріючись біля маленької жаровні, караульні не раз питали один одного:

— Коли ж ми переведемо їх у новий будинок? Начальник казав, що про це є розпорядження. Мабуть, на Новий рік?..

Але відгули й вітри грудня; повільними змінами дня і ночі за маленьким віконцем проминули січень і лютий, з їх мокрими завірюшними буранами; наближалась весна; а в становищі полонених нічого не змінювалось, тільки пайка стала менша і ще гірша.

Навіть караульні не приховували своєї досади: їм теж набридло мерзнути в цій дерев’яній коробці.

Іноді, на просьбу капітана, Олексій питав їх про новини. Відповідь завжди була та сама:

— Погані ваші справи, дуже погані! Якби вони були гарні, столиця давно б уже відповіла.

— Лишається єдине, — казав капітан Хлєбникову, — тікати. Слід було ще в Хакодате спробувати щастя.

А втім, ми зможемо тікати й звідси, — берег не так і далеко. З весною східні вітри наженуть сюди тумани. От діждатися такого вітру — і гайда! Я не бачу іншого виходу, штурмане…

— Я згоден, Василю Михайловичу, хоч би й цієї ночі, — відгукнувся Хлєбников без вагання. — Одначе слід з усіма нашими умовитись. Матроси Макаров та Шкаєв просто наполягають: швидше, мовляв! А от Васильєв і Симонов чомусь мовчать… Питався я в них, і весь час одна відповідь: «Як пан Мур скаже…» Чому це Мур, і з якого часу став він для них старшим? Та не знаю, як бути й з Олексієм? Хіба відкрити йому, що починаємо готуватись? А як донесе начальству?..

— Спочатку ми домовимося самі між собою, — вирішив Головнін. — Олексієві зможемо сказати в останні хвилини. Не думаю, щоб Мур злякався, хоч бували моменти, коли, — і сам не знаю чому, — в мене виникало недовір’я до цієї людини. Був він якийсь ласкаво-в’їдливий, надто вже чемний і милий, а от щодо щирості, то й раніше я часом сумнівався.

З мічманом Головнін зустрівся на першій же прогулянці в коридорі. Повільно ступаючи поряд з ним до 'і далекого кутка, капітан спитав насторожено й тихо:

— Ви згодні, мічмане, тікати разом зі мною?

Мур витяг шию і здивовано обернувся до Головніна:

— Зволите жартувати, Василю Михайловичу? Куди тікати? На явну загибель? І що ми значимо, двоє чоловік, у цій далекій країні?

— Ні, не двоє, — семеро чоловік. Тікати до моря. Ми захопимо рибальське судно і, користуючись туманом, втечемо або до Татарського берега, або й до самого Охотська. Загибель, звичайно, можлива, але можливий і щасливий кінець…

Мур не відповів. Ідучи поряд з капітаном, він тихенько насвистував якийсь мотив. Видимо, він думав… Головнін терпляче ждав. Різко зупинившись, рвучко підвівши вгору своє ніжне обличчя, Мур промовив насмішкувато й ніби повчально:

— Для пригодницького романа добре… Облиште ці наївні мрії, капітане.

— З якого часу, мічмане, ви стали дозволяти собі цей тон?..

Мур посміхнувся, показавши білі, рівні зуби:

— Та хіба ви самі не розумієте, що, відколи ми опинилися, — до речі, з вашої провини, — в полоні, ви перестали бути капітаном?

— Пригадую, ви дуже хотіли їхати зі мною на острів? Я вельми шкодую, що взяв вас із собою…

— Я теж вельми шкодую за ту годину! — вигукнув Мур. — Коли б тільки міг я подумати… Але годі про це. Ніхто з вами не піде. Це по-перше…

— Зі мною згодні йти Хлєбников, Макаров, Шкаєв. Для них я й тепер капітан… Це — моряки-росіяни.

Мічман капризно поморщився:

— Росіяни! Васильєв та Симонов теж росіяни, але вони не підуть. Щодо мене, то вам, здається, відомо: я не зовсім росіянин. Вірніше: зовсім не росіянин. Я походжу з німецького дворянського роду.

— І… на цій підставі, — глухо спитав Головнін, — ви більше не вважаєте себе офіцером російського флоту?

Мур схаменувся, збагнувши, що зайшов надто далеко:

— Ні, а втім, суть не в подібних підставах, я не бажаю так по-дурному рискувати головою…

На цьому й скінчилась їхня розмова; капітан повернувся до матросів, що грілися в коридорі біля коминка. Тут же був і Хлєбников, — він запитував поглядом, пильним, напруженим і, здавалось, уже розумів відповідь.

— Погана погода, — сказав Головнін. — Дуже ненадійна погода…

Хлєбников зрозумів:

— Але спершу був ніби морозець? Такий дзвінкий морозець з вітерцем…

Капітан задумано дивився в огонь:

— Тільки зрадливий льодок і лишився…

Молодий японець на ім’я Теске, приставлений до полонених, щоб навчався російської мови, цього вечора був особливо балакучий. Губернатор виявляв до нього велике довір’я, і він з цього дуже пишався; а сьогодні його могутній покровитель зробив юнакові особливу ласку: він поплескав Теске по щоці. Тут було чого умліти від захвату. З якою неприхованою заздрістю