Читати книгу - "Зроби цей крок, Тетяна Овчіннікова"

Зроблені висновки допомогли мені потроху заспокоїтися і повернутися до нормального ставлення до Артема. Тож тепер, навіть якщо я ловила на собі його погляд, то вже не вважала, що то захоплення, а розуміла, що він просто дивиться. Зараз на мене, потім ще на когось. Що тут такого?
Завдяки моїй цікавості до нього потроху почав проходити й мій страх перед його інвалідністю. Ну не може він ходити, то й що?
Так що одного разу, коли я спізнювалася на пари й побачила, що Артем застиг перед сходами в абсолютно пустому коридорі, без вагань запропонувала свою допомогу.
Річ у тім, що наша академія була дуже добре обладнана для людей з інвалідністю, які пересувалися на візках. Тут були й зручні пандуси, і ліфти. Але у новому корпусі. Старий же, як пам’ятка архітектури, залишався у первозданному вигляді. На щастя, у цьому корпусі у нас проводилося мінімум пар, а коли все ж були, хлопці беззаперечно тягали Артема на запліччях, аби доставити в аудиторію, які розміщувалися на другому або третьому поверсі. І якщо коло сходів між поверхами були поруччя, за які Артем у разі відсутності помічників міг триматися та підтягувати себе сходами (особисто бачила, як він таке робив), то з холу до тих сходових майданчиків треба було піднятися ще на чотири сходинки, які півколом обрамлювали підвищення посеред великого приміщення. І коло цих сходів поруччя не було. І пандуса теж не було. І хлопці, які могли б допомогти, уже були на парі.
Як я вже сказала, коридор був абсолютно пустий, якщо не рахувати Артема, який задумливо дивився туди, куди фізично потрапити не міг.
Трохи повагавшись, я підійшла і запропонувала:
- Підштовхнути?
Хлопець здригнувся, як я колись, і поглянув на мене знизу вгору.
- Ніко?
- Так, я теж спізнилася, - усміхнулася йому. – То як? Чи не довіряєш?
- Скоріше оберігаю, бо це буде важко, а я не зможу тобі допомогти.
Оберігає? Мене? Чи не важливо, він би будь-якій дівчині це сказав?
- То штовхати чи ні? – наполягала я.
- Штовхати. Хапай за ручки на спинці та трохи відхиляй назад. Ось так.
Артем рвучко вчепився в обіддя коліс, смикнув плечима та відкинувся трохи назад, зависаючи передніми коліщатами у повітрі якраз на рівні першої сходинки.
- Я не зможу сам так триматися, бо треба буде прокручувати колеса вперед, - продовжував він своє пояснення. – Ну і підштовхуй вгору. Зможеш?
- Зможу, - з упевненістю, якої не відчувала, відповіла.
І не дарма я вагалася. Ми здолали одну сходинку, потім другу. А от на третю я вже не дотягувалася з підлоги, тому мені треба було теж підійматися. І ось тут на мене й чекала несподіванка. Не знаю вже як, але я примудрилася не повністю поставити свою ногу на сходинку, через що вона зіслизнула назад. Загалом, нічого страшного, якби я не тримала поперед себе крісло з Артемом. Втримати його я не змогла, тож хлопець, що саме намагався заїхати на наступну сходинку, відкинувся назад і полетів просто на мене. Сподіваюся, я своїм тілом змогла пом’якшити удар, проте й сама не встояла і впала на сідниці, боляче забивши своє м’яке місце. На ноги мені відчутно опустилася спина Артема, добре хоч кріслом не зачепило.
З очей бризнули злі сльози. Ось не дарма я його уникала, один раз захотіла допомогти, та й то натомість кинула на підлогу.
Хлопець якимось блискавичним злитим рухом перевернувся, викотився зі свого засобу пересування та опинився поряд зі мною. Його долоні вже охопили моє обличчя, великі пальці витирали сльози. А в голосі звучало хвилювання і турбота:
- Я дуже тебе вдарив?
- Ти? – я не могла зрозуміти, про що він. – Коли?
- Коли впав на тебе всією вагою. Не розчавив?
- Ні, зі мною все гаразд. А ти? Це ж я тебе впустила. Не втримала.
- Так я ж на тебе впав. Мені м’яко було. А в тебе де болить?
- Ніде.
- То чому ж ти плачеш?
- Серджуся на себе, бо ти мав рацію, коли ігнорував мене увесь цей час і не хотів просити про допомогу. Я тільки зашкодити й можу, - упс, здається я бовкнула зайвого.
Очі Артема недовірливо розширилися, а потім у них з’явився дивовижний вираз, який так і затягував у темний каламутний вир. Так би й дивилася, та наступні слова хлопця змусили отямитися:
- А ти б хотіла, аби я звертався до тебе?
- Що? Я… Ні, мені власне байдуже, - зашвидила я, відводячи погляд. І тільки тут зрозуміла, що ми й досі сидимо на підлозі посеред пустого холу. Та ще і його долоні дотепер ніжно обіймають моє обличчя. Випросталася з його обіймів та підскочила на ноги. Забитий куприк тут же озвався хвилею гострого болю, змушуючи морщитися.
- Збрехала мені? – пролунав знизу голос Артем. – То де болить?
Я тільки відмахнулася. Хотіла натомість запропонувати йому піднятися до крісла, та хлопець мене випередив. Підтягнув свій транспортний засіб, поставив поруч, а потім відтиснувся однією рукою від підлоги, а іншою підтягнув себе на сидіння. Мить – і Артем уже знову сидить у кріслі й прокручує колеса. Туди-сюди, ніби нервує чи хвилюється. А потім видихає і видає:
- А ходімо краще до їдальні! Кому потрібні ті пари?
- Так, звісно, адже до їдальні є зручний пандус. І більше ти мені не довіриш підштовхувати себе… - лише в кінці фрази розумію, що я зовсім не подумки її висловила. Осіклася, та вже було запізно.
Проте Артем не образився, навпаки, зайшовся веселим сміхом:
- Чому ж, довірю. Та тільки в чому сенс приходити за двадцять хвилин до завершення заняття? Тільки вислухати викладача про безвідповідальне ставлення до його предмета. А я зранку не снідав. Ти зі мною?
Я поглянула на годинник: і точно, вже була майже дев’ята. Відповідь за мене дав мій живіт, який голосно забуркотів. Аж соромно стало, проте Артем знову засміявся і потягнув мене до виходу. Не знаю вже, як він примудрявся однією рукою крутити колеса, а іншою тримати мою долоню.
У їдальні хлопець запитав:
- Що ти будеш?
- Не переймайся, я сама собі замовлю.
- Але на одну тацю скласти все буде набагато зручніше. Поставимо її мені на коліна, і я довірю тобі довезти наш сніданок разом зі мною до нашого столика.
Хлопець підморгнув, і я не могла не засміятися у відповідь.
У результаті за мій сніданок теж заплатили, і коли я уже за столом спробувала повернути гроші, просто пирхнули у відповідь і не стали навіть слухати. От і що йому казати?
- Отже, наша староста проспала, - зауважив натомість Артем, залучаючи мене до нової бесіди. – Мабуть, вперше в житті?
- А от і ні. Нас в деканаті збирали й затримали.
- Зануда, - усміхнувся Артем зовсім не образливо.
- Ну не всі ж такі розтелепи, як ти. Сам-то точно проспав!
- Ні. Спастика довго не проходила.
- Ой! – мені стало ніяково. Я жартувала, а в нього, виявляється, була серйозна причина. – Вибач!
- За що ти перепрошуєш? – в його голосі звучало щире здивування.
- За те, що ненароком зачепила неприємну тобі тему.
- Звичайна тема, - хлопець знизав плечима. – Якщо спастика є, то чому про неї не можна говорити?
Я не знала, що на це відповідати, та Артем і не потребував відповіді, бо вже продовжував:
- Їж, бо схолоне. Та й наступна пара скоро.
На щастя, наступна пара була у новому корпусі, тож проблем з тим, щоб дістатися до аудиторії в Артема не виникло. А я просто пленталася поряд, мовчки слухала його балачки та роздумувала, до чого може призвести ця наша розмова.