Читати книгу - "Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров"

— Жду листу од пана Палія.[26] Коли б його ще побачити хоч раз єдиний!.. Та що це я говорю, побачу, то побачу, це певно, аби живі ми були, то побачимось, а мені жадалось би побачити його от тепер, їхавши додому! — писала Марковичка з Орла 27 вересня 1857 до свого чоловіка.

Марко Вовчок та Куліш умовились виїхати одночасно числа 10–11 жовтня, щоб зустрітись їм не в Орлі і не в Мотронівці, а десь у дорозі, на одній з поштових станцій, так що нікому й на думку не спало б їхнє побачення.

Батурин, Кролевець, Кроми, Орел, — так було їхати Кулішеві на Москву, а Марковичевій вертатись з Орла до Немирова.

9 жовтня Марковичка писала чоловікові з Орла:

— Чого це ти сумуєш, мій друже, хіба хочеш, щоб я знов нездужала? А я тепереньки зовсім здорова, зовсім здорова, нічого не болить. Виїду може завтра (10 октября). Сподіваюсь, що завтра вже дещо буде укладено й наготовлено. Сьогодні їду попрощатися з добрими людьми.

А Куліш 11 жовтня з Мотронівки повідомляв Миколу Даниловича Білозерського:

— Їдеться в Петербурґ у неділю рано-вранці, на Батурин, тому ласкаво прохається взяти не таку багатоверстну подорожну — до станції перед Кромами. Виїду з Миколаївки [маєток Миколи Даниловича коло Мотронівки], де буду ночувати на неділю або ж обідати в неділю. Та conditio sine qua non звільнити мене від коней Віктора Миколайовича.

Віктор Миколайович Забіло був за смотрителя поштової станції. Куліш і Забіло не терпіли один одного.

Перше побачення й знайомство в Мотронівці на людях не задовольнило ані Куліша, ані Марковичеву. До того ж натягненість і ніяковість першої зустрічі зникла не відразу. Марія Олександрівна була конфузлива, сором’язлива й мовчазна. Їй треба було звикнути, примусити, перемогти себе, щоб на людях вийти за межі ніякових і порожніх «так» і «ні».

Отже, дорожню зустріч на поштовій станції вибрали Куліш і Марковичева як найзручніше місце, щоб побачитись удвох насамоті й уникнути будь-яких зайвих розмов. Коли Марковичева й не робила з цієї зустрічі будь-якого секрету від свого чоловіка, то Куліш, як завжди обережний і передбачливий, волів своє побачення з молодою письменницею зберегти не розголошуючи.

3

Після цієї дорожної зустрічі в жовтні року 1857 Куліш побачився з Марком Вовчком знов лише в січні 1859.

Ентузіязм Кулішів щодо Марковичевої зростає. 26-го листопада 1857 він писав до Шевченка в Нижній-Новгород:

— Хотів я послать тобі, мій друже шановний, Тарасе, дещо з нових книжок, которі в мене друкуються, та трудно набрать по листку з-під великих куп друкованого паперу. Нехай як доведеться все до ладу, тогді й пришлю.

— Побачиш, — додає Куліш, — які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти. Де ж пак не диво, московка преобразилась в українку та такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлись би в міру. Ось побачиш, що на світі степові квітки.

Грудня 22 Куліш послав був Шевченкові зброшуровані «Оповідання» Вовчка.

— Посилаю тобі, брате Тарасе, з цією поштою «Оповідання» Вовчка. Як то ти їх уподобаєш? Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну.

Але чомусь Тарас Григорович Вовчкових оповідань не одержав.

20 січня 1858 Куліш у листі до нього нотує:

— Вовчка тобі давно послано. Яке твоє буде про його слово?

Першого лютого 1858 послав книжку вдруге:

— Посилаю тобі, брате Тарасе, удруге Вовчка. Як прочитаєш, то, далебі: помолодшаєш. А до мене зараз пиши твоє щире про його слово.

У своєму журналі 18-го лютого р. 1858 Шевченко занотував:

— Яке високе творіння прекрасне оця женщина (Марковичка). Треба буде написати до неї і подякувати за радощі, яких надає книжка її надхненна.

У березні року 1858 Куліш виїхав за кордон і після закордонної своєї подорожі на початку червня повернувся на Вкраїну, де в Мотронівці й оселився.

Тим часом 7 травня 1858 Опанас Маркович надіслав був листа до Данила Каменецького, Кулішевого дорученого в Петербурзі, і в цьому листі торкався справи перевидання Шевченкового «Кобзаря» та художньої редакції творів Марка Вовчка, при чому прохав Каменецького звернутись щодо цього за порадами до Тараса Григоровича.

Опанас Маркович писав Каменецькому:

— Шановному добродієві пану Тарасу дякую за милу його пам’ять, навіки дякую. Нехай милосердний Бог його обереже серед кам’яниць петербурзьких так, як заховав своєю небесною ласкою серед пісків кайсацьких — щоб прожив він довго у теплі душевному і спокої тілесному на спожиток, на користь вишню людям.

— Коли нам доведеться, — писав далі Маркович, — ще що переслать вам у друк, показуйте теє п. Тарасові, нехай він провірить своїми очима, справить своєю рукою, особливо коли це станеться без п. Куліша, бо цей і сам удається до ради «великого характерника», мовляв п. Пантелій (Куліш). Добре, якби він [тобто Шевченко] коли-небудь на гулянці і надруковане вже провів через свою руку, а ви б переслали той екземпляр Вовчкові, на науку йому й найвищу нагороду. А я б казав, не одкладаючи друкувати п. Тараса: для обживання, мовляли ви, могли б полежати книжки у печатні вашій; да вже були б видрукувані.

Опанасового листа з своїми додатковими міркуваннями Каменецький переслав був, як видко, до Куліша.

На це Куліш і відповідав з Мотронівки 7 липня року 1858-го Каменецькому:

— З Тарасовими творами нема чого спішити: хай спочатку дозволять. А коли дозволять, хай Тарас однесеться до мене сам, бо я набиватись з виправками не хочу, мавши в себе багато роботи.

А щодо другої частини Опанасового листа, де Маркович висловлював побажання, щоб Тарас Григорович узявся редаґувати Вовчкові твори, то Куліш, як і треба було на те сподіватись, образився й розсердився.

Для Куліша не могло бути більшої образи, як взяти під сумнів його права керівника й метра.

Шевченко — перший і найвеличніший поет на всю слов’янщину, це так, — але права ідеолога й метра в українській літературі належать в кожнім разі не Шевченкові, а йому, Кулішеві, і тільки йому, і більше нікому, і ніхто не сміє претендувати на його керівничу ролю.[27]

Отже, Куліш жорстоко образився на Опанаса Марковича, коли той попрохав Шевченка «провести через свою руку» те з Вовчкових творів, що вже пішло з Кулішевої руки.