Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Наївшись, я глянула на озеро. Звичайно, від мене тягне неприємним запахом, якщо я два тижні не стрибала в ополонку. А тут ополонки не треба.

Я замуркотіла від задоволення, коли увійшла до води. Прохолодна, ласкава, вона обійняла мої щиколотки, хлюпнула до колін. Чи буває підводна нечисть? Навряд чи та істота пила б тут, якби боялась, що ось-ось вискочить чудовисько і всадить свої ікла. Тим паче вода була прозора, я бачила свої пальці, що вгрузають у намулі.

Я заглибилась по шию. Розвела руки й поплила… Отак і скупнулась в останніх променях сонця. Розслабилась і майже забула про ту славу, якою володів Ліс. Мене привів до тями пронизливий звіриний крик: це жертва видавала останні свої звуки. Потім ще один крик. Чітке усвідомлення: хижак іде сюди.

Я скочила на сухе та підхопила клунки. Нерозсудливо приймати бій із невідомим ворогом. Куди? Дерево сховає мене у верховітті.

Я подерлась на стовбур. У порівнянні зі скрижанілими виступами скель, це була дитяча забавка. Я завмерла при самій верхівці, прихована густою кроною. Напруживши слух, зрозуміла: саме так крадеться звір. Галуззя ледь-ледь приминалось під його кроками, жодного різкого шереху, сама тягуча напруга.

У сутінках зблиснули очі. Нечисть! Дві цятки, охоплені жовтим вогнем, визирнули з кущів та виплили на галявину. Леле! Яке гидке чудернацьке створіння. Прекрасні були невідомі крилаті істоти – від них воно взяло голову й лапи, збільшені вдесятеро. Очі палали, із дзьоба часом виривався язик – тонкий, із сичанням. Два крила, наче зовсім недоречні, були обтягнуті шкірою, закінчувались гострими потовщеннями. Схожі загрозливі відростки простягалися від голови до довгого хвоста, що звивався позаду.

«Пустельні барси виглядали величніше», – хмикнула я.

Потвора прийшла на водопій. Надпила з озера, закидаючи голову й клацаючи дзьобом, і розчинилася в темряві. Близько пів години я сиділа, прислухаючись. Далеко-далеко чулося щось страхітливе. Очевидно, що глибше в Ліс, то більше нечисті водиться. Я була неподалік узлісся, тому й розминулася із багатьма почварами.

Одначе що робити далі? Повернутись до кущів під академією чи шукати ночівлю тут? Звичайно, тут. Це ж стиль життя. Небезпека наближається – я утікаю, небезпека відходить – я наближаюсь… Певне, є стала відстань між небезпекою і мною, яку я волію підтримувати.

Зітхнувши, спустилась додолу. Можна було б заночувати у верховітті, але я так не звикла. Кортить відчувати під собою землю, опору. Тим паче хто сказав, що нечисть не дістане мене на дереві?..

Я розтинала нічну темряву. Серед шерехів і віддалених зойків, я почувалася, наче своя. Зрештою, я теж хижак – зовсім не жертва. Кортіло знайти якусь нору, тож і видивлялась відповідно. Мою увагу привернуло коріння широченного дерева: воно відходило від землі, за ним виднілась порожнеча. Я пірнула туди й залишилась задоволена.

Це вперше за останні дні я засинатиму, не дивлячись на зорі… Чужинка серед незвіданого Лісу, я скрутилась калачиком і стиснула кинджали: ніхто не застане мене беззахисною, навіть у такій затишній норі.