Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Я швидко дісталася місця з невидимою конструкцією. Затихлий, сумовитий сад шелестів своєю дивною мовою… Здавалось, він радий забути, що бачив колись, та не здатен стерти спогадів. А я, схоже, повільно божеволію від самотності, що вже здогадуюсь, про що говорять дерева.

Я змахнула головою та подерлась на конструкцію. Лише діставшись верхівки, спинилась у ваганні: може, не треба? Дурниці! Мене тягнуло до Лісу, я хотіла туди.

З того боку стіни була така сама конструкція: я легко спустилась по ній. За десяток метрів починався Ліс. І справді: мене полонила жага небезпеки. Але не такої, як серед людей – а відкритої, явної, про яку точно знаєш, що вона є і де вона чигає.

Я сторожко, повільно увійшла до Лісу. Може, просто зараз вискочить звір і скосить мене на місці? Я напружила всі відчуття: коли пів року проводиш у темряві, заледве покладаєшся на сам тільки зір. Все довкола було сповнене шерехів… Шелестіли дерева, шугали істоти, невидимі у спритності своїй. Проте заразом – яка ж це була краса!

Усе-таки я закохалася в зелений колір, він любіший мені над будь-який інший. Дерева стояли, наче безмовні постаті, звернені до неба, наче живі створіння, сповнені величі, та вкорінені у землі. Їх існування – пробути на одному місці, стати свідками подій – славетних і ганебних, кривавих і трепетно-ніжних – і нікому нічого не сказати. Зберігати ці спогади у тихому шелестінні, у зморшках у кори, у зів’ялому листі…

Я топталася по тому листі, і навіть не знала, як воно зветься. Я бачила, що на деревах воно ще зелене, а під ногами – стемніле, пошарпане, мертве. Певне, дерева щороку скидають його, відпускають, щоб почати нове життя… Я дивилась на нього, мов на сльози, вилиті Лісом.

Одначе вигулькували й спостереження не такі філософські: листя під ногами шурхотить, галуззя тріскає. У Полярній пустці лише сніг хрустів, а тут буде важче скрадатись нечутно. Та й ворогу теж. Це палиця з двома кінцями.

Зрештою, попри весь мій порив до краси, я не милуватися сюди прийшла. Я хочу їсти. В руках моїх лук, за спиною – стріли. Я не раз полювала серед снігів: частіше з Атріком чи Нетом, рідше – сама.

Протоптана стежка вела уперед. Дивина! Я не вірила, що самі тільки звірі та нечисть протоптали її. Отак «ні ногою до лісу», а он скільки слідів людських! А втім, яка мені різниця, що ще хтось порушує застереження?

Я ступала нечутно, наче тінь. Такою тінню я воліла бути серед людей – таку можливість дарував мені Ліс. Хоч яким чужим мені було це скупчення дерев, хоч як воно відрізнялося від крижаних пустель – я наче знову відчула себе вдома. Мої руки, що стискають лук… Моя хода, якої не почути звіру… Стукіт серця – мого і чужого.

У верховіттях шугнула істота. Я вхопилася за неї поглядом, та не зрушила лука. Надто швидка, надто мала: не буде з неї м’яса.

Я скрадалася далі… Цікаво, чи можна засмажити нечисть? Ми ніколи не їли м’яса Пустельних барсів. Забобонний страх чи там і м’яса не було? Хтозна.

Мене здивувала гармонія звуків: шелест листя, заливання невідомих крилатих істот, цвірінькання – як бешкет немовляти, та спів – пронизливий, наче остання в житті пісня, зворушливий, як мамин голос.

Та несподівано долинув шерех. Надто голосний та незграбний, як на звіра, що готовий перегризти мені горло. Я вмить зрозуміла: це жертва, не хижак.

Вітер дув проти мене, тому я не боялась, що винуватець шереху почує мій запах. Завмерла, вишукуючи кращий шлях. Рушила так, щоб жодна галузка не тріснула. Між дерев, поскубуючи траву, стояла істота. Вона нагадала мені оленя, та була значно менша. Хутро коричневе, ледь-ледь до рудого, у білу плямку. Звисає малий кумедний хвіст. А мордочка – картину пиши, на коліна клади й пести її. Видно, самка.

Вона підвела голову й озирнулась. Я притулилась до дерева. Не забачивши небезпеки, істота змахнула вухами й хвостом і знову скубнула трави. Мені потрібен був час, щоб подолати тягу до краси. Доки це сталось, істота вирішила пробігтись. Кумедними стрибками вона пустилась геть. Я йшла за нею назирці… Минула добра година, доки ми спинились.

На округлу галявину спадало яскраве сонячне світло. Воно міріадами промінців відбивалось від озера, до якого припала істота. Небеса! Та я в житті не бачила більшої краси! І я так просто натягну тятиву, випущу стрілу? Так. Бо я хочу їсти.

Істота схилилась до води і довго не відривалась. Уся вона була сповнена грації, легкості. І раптом підвела голову. Темні беззахисні очі подивилися просто на мене – це вперше вона зрозуміла, що я тут. Моя стріла просвистіла, наче фатум, і пробила їй горло. Істота метнулася втікати. Та не пробігла й кількох метрів – упала на землю, зарипалась у конвульсіях…

М’яса щонайменше на тиждень.

Я принишкла, роззираючись. Мій погляд упав на дерево, з-за якого я стріляла. Кору роздерли чиїсь кігті, кожен завбільшки, як моя долоня. Нижче запеклася кров. Ще кілька разів дорогою сюди я помічала сліди хижака. Одначе довкола панувала гармонія звуків: я була певна, що вона зіб’ється, коли наблизиться нечисть. Отож поки можна було не боятись.

Я скочила на галявину та схилилась над упольованою істотою. Відбілувати, поділити м’ясо на шматки й засмажити на вогнищі. А проте, де взяти тюленячий жир? Певно, тут використовують щось інше. Може, галуззя під ногами? Варто спробувати.

Сонце хилилось до обрію, коли я наминала вечерю. Який же це смак – після двох днів без рісочки в роті! По правді, ніщо не робить вечерю такою смачною, як відсутність обіду.