Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

Дем, закотивши очі, тихо сказав:

— Дуже по-дорослому.

— Не бурмочи, як старий дід, — схопивши його за лікоть, сказала Міра.

Лідія, зиркнувши на Тараса, нахмурилася. Корнілов, поглянувши на жінку, кивнув.

Коли вони залишилися наодинці, Лідія, взявши доньку за руку, запитала:

— Що з ногою?

— Жити буду. Нічого серйозного, просто підвернула ногу. Вона не опухла й слава Богу. Чекаю лікаря, щоб він підтвердив, що я вже можу бігати. 

Лідія кивнула й, підбираючи правильні слова, промовила:

— Не хочу нагадувати, утім, деякі перевертні ще й досі вороже ставляться до нас.

— Мамо, я все чудово пам’ятаю, — тремтячим голосом сказала.

— Не хвилюйся, мила. Й пробач, що мої слова змусили тебе засмутитися.

— Ти не засмутила мене, чесно. Я не забула, як через мене постраждала зграя перевертнів. І розумію, які можуть бути наслідки.

— Тобі було лише десять років. Ти заблукала в лісі й, побачивши вовків, злякалася. Ти не винна…

— Ні, мамо! — захитала головою. — Я винна. Якби не втекла з пікніка, то нічого б і не трапилося. Я не лише спалила ліс, але й… понівечила перевертнів. Якби тоді батько Тараса не заступився за мене, я б не знаю, щоб трапилося далі.

— Ну, на мій погляд, цей Тарас… непоганий. Однак, краще не провокувати зграю.

— Мамо, я і не говорю, що він поганий, — захитала головою. — І Тарас мені не друг. Він просто… допоміг мені. І все.

— Я не можу залікувати твої душевні рани. Змусити тебе забути весь той жах, утім, пам’ятай, що я й батько завжди будемо на твоєму боці. І не лише ми.

— Ну, бабуся також.

— Не лише вона, — всміхнулася жінка й, взявши за руку Христину, поклала її долоню на свій живіт.

Христя, відчувши крихітну частинку магічної енергії, округлила очі.

— Мамо, ти… вагітна?

— Так! — кивнула Лідія, і по її щоках потекли сльози.

Христя, обійнявши матір, заплакала разом із нею.

— І я знаю, що трапилося у вас в університеті. Тому прошу, будь обережною, — тихо додала Лідія.

— Мамо, це жахливо. Не лише я повинна бути обережною. Але і всі ми також.

Тарас, чувши всю їхню розмову, опустив голову та, склавши руки в кишені, повільно пішов до виходу. Мирослава, поглянувши йому услід і зрозумівши, що в Христини є таємниця, яка пов’язана з перевертнями, зітхнула.

— Спохмурніла через те, що твій друг пішов? — легко штовхнувши Міру в бік, запитав Дем’ян.

Міра, зітхнувши, опустила голову й закрила долонями очі.

— Це все, що тебе цікавить? — поглянувши на Дем’яна, промовила Мирослава. — Давай ти не будеш зараз вмикати ревнивця. Недоречно. Й без результату для тебе.

— Враховуючи, що я так і не вибачився перед тобою через свою брехню, то твоя злість аргументована.

— Дем’яне, ну так, можливо, вибачишся? Давай, у тебе є шанс!

— А ти зараз приймеш мої вибачення? — поглянувши у вічі дівчини, запитав. — Готова вислухати мене?

Мирослава, відвернувшись, чесно відповіла, що ні.

З палати вийшла Лідія й, всміхнувшись Мірі, попрохала почекати її з Христиною ще кілька хвилин.

— Звичайно, я вас почекаю, — кивнувши, промовила Мирослава.

— Ну що ж, я також тоді почекаю, — промовив Дем’ян і знущальним тоном запитав: — Сподіваюсь, моя присутність тебе не бентежить?

Мирослава хмикнула й сказала:

— Бентежить. Навіть трішки гнівить. Тому давай помовчимо.

Мирослава, діставши мобільний телефон, написала повідомлення матері. Через кілька хвилин мовчання Міра поглянула на Дем’яна й промовила:

— Як себе почуває Крістофер?

— Одужує. Він… міцний боєць.

Міра напружилася й, закусивши нижню губу, через кілька секунд прошепотіла:

— Я можу його… побачити?

Дем’ян вигнув брови. Такого він точно не очікував.

— Впевнена?

Мирослава нервово почесала шию й, сконфузившись, відповіла:

— Впевнена. Хочу поговорити з ним.

— Й твоя матір не спопелить нас?

— Не спопелить, — закотивши очі, відповіла Міра.

— Міро, скажи мені, як можна мати таке щире та співчутливе серце? Я не відчуваю в тобі ненависті не лише до себе, але й до Гідеона також.

— Для когось моє серце вже закрите, — склавши руки на грудях і, щоб не дивитися на Дем’яна, почала оглядати коридор.

«А моє натомість відкрите!» — скривившись від своєї думки, Дем’ян зітхнув і опустив голову.

Протягом наступних кількох хвилин вони мовчали й лише час від часу мигцем зиркали один на одного. Коли з оглядової кімнати вийшла шкутильгаючи Христина, Мирослава піднялася й, підтримавши подругу, взяла в руки її сумку.