Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

— Черепашки, — посміхнувся Генрі, — черепашки, або, точніше, перлівниці. Це перламутрові скойки, викладені мозаїкою так, щоб постала рівна поверхня, яка відбиває світло. Тепер ти маєш довести, що я помиляюся. Лізь угору й подивись.

Під очима на скелі стирчав трикутний прискалок футів двадцять заввишки. Горішній його край на ярд не досягав лінії між очима. Нерівна поверхня скелі й котяча спритність Френка допомогли йому видряпатися до краю прискалка. Лізти далі самим прискалком було вже легше. Проте впасти з висоти у двадцять п'ять футів і поламати руку або ногу в такій відлюдній місцевості здавалося не дуже принадним, і Леонсія, несамохіть викликавши ревнощі у Генрі, гукнула вгору:

— Обережно, Френку!

Стоячи на вершині трикутника, він заглянув і в одпе, і в друге око, а далі, витягши з кишені мисливського ножа, покопирсався ним у правому оці.

— Старий добродій знепритомнів би, якби був тут і бачив таке блюзнірство, — зауважив Генрі.

— Дірявий десятицентовик — твій! — крикнув униз Френк, кидаючи рівночасно в простягнену долоню Генрі щойно відколупаний шматок.

То виявився плаский уламок перламутру, яким було викладене око.

— Де дпм, там мусить бути й вогонь, — мовив Генрі, — не з доброго ж дива вибрали майя цю забуту богом глушину і зробили в цій скелі очі Чіа.

— Виходить, ми помилилися, залишивши позаду старого добродія з його священними вузликами, — сказав Френк. — Вони все пояснили б нам і порадили, що робити далі.

— Але де б очі, там мусить бути й ніс, — докинула Леонсія.

— Та ось-бо він! — скрикнув Френк. — Боже милий! Я ж оце по ньому ліз. Ми стоїмо занадто близько від скелі, щоб уявити собі її загальний вигляд. За яких сто ярдів вона скидалася б на велетенське обличчя.

Леонсія ступила наперед і поворушила ногою валяву з гнилого листя та гілля, занесену сюди, очевидно, тропічними вітрами.

— Тоді й рот повинен бути там, де йому й місце, — сказала вона.

Френк і Генрі хутко розкидали сміття й побачили отвір, проте він був надто малий, щоб крізь нього могла пролізти людина. Очевидно, зсув частково закрив прохід. Відтягти набік кілька уламків скелі, Френк поширив отвір настільки, що зміг усунути туди голову й плечі. Він запалив сірника й почав роззиратись навкруги.

— Стережіться гадюк! — занепокоїлась Леонсія. Френк пробурчав щось на знак подяки і сповістив:

— Це не природна печера. Її видовбано в скелі, і видовбано дуже добре, оскільки я розуміюсь на цьому. Хай йому чорт! — останнє стосувалося сірника, що обпік Френкові пальці. За хвилину Френк зчудовано додав: — Але тут немає потреби в сірниках. Тут є освітлення. Десь нагорі — справжнє денне світло. Безперечно, давні майя були молодці. І я не здивуюся, якщо ми знайдемо тут ліфти, теплу та холодну воду, центральне опалення й швейцара.

Френк заліз увесь у печеру, і незабаром звідти почувся його голос:

— Ходіть-но сюди! Тут прегарно!

— Ну, ви й тепер незадоволені, що взяли мене з собою? — докоряла Леонсія, опинившись коло обох юнаків на рівній долівці штучної печери, де їхні очі, швидко призвичаївшись до таємничого сірого освітлення, напрочуд виразно бачили все навколо. — Спершу я знайшла вам очі, а тепер ось і рот. Якби не я, ви й досі не дійшли б сюди або блукали б біля скелі й раз у раз тільки віддалялися від неї.

— Але тут нічого нема, — додала вона за хвилину.

— Ну звісно, — сказав Генрі, — це ж тільки передпокій. Не заховали б майя так легковажно свої скарби, знавши, що конквістадори завзялися розшукати їх. Я ладен закластись, що ми й тепер не ближче до скарбів, ніж були в Сан-Антоніо.

Височенним коридором футів у дванадцять чи п'ятнадцять завширшки вони пройшли, як гадав Генрі, кроків сорок. Далі прохід відразу повужчав, звернув під прямим кутом праворуч, потім так само під прямим кутом ліворуч і скінчився в другому просторому приміщенні.

Денне світло, в якийсь таємничий спосіб проходячи знадвору, було достатнє, щоб бачити дорогу, але Френк, ідучи попереду, спинився так несподівано, що Леонсія й Генрі наткнулися на нього. Леонсія всередині й Генрі по ліву руку від неї, затамувавши віддих, вдивлялись у дві лави з людських тіл, давно померлих, але не спорохнявілих.

— Майя, як і стародавні єгиптяни, мабуть, уміли бальзамувати тіло і знали секрети збереження мумій, — сказав Генрі, мимоволі притишивши до шепоту свій голос перед такою силою непохованих людських тіл, що стояли випроставшись і здавалися живими.

Всі вони були одягнені як європейці, і їхні нечулі обличчя заховали в собі європейські риси. На них, як і за їхнього життя, були зотлілі через довгий час убрання конквістадорів та англійських піратів. Двоє з них були в панцирах і мали на голові піднесені вгору заборола. У декотрих були мечі й кинджали при боці, а інші тримали їх у задубілих руках. За поясами у всіх були засунені великі старовинні пістолі.

— Старий майя мав рацію, — прошепотів Френк, — вони прикрасили сховище своїми смертенними останками, що мають бути тут у передпокої за пересторогу для майбутніх сміливців. Дивіться, цей хлопець — справжній іспанець і, мабуть, бренькав колись на гітарі, як його батько й дід.

— А той — щирий девонширець, — і собі прошепотів Генрі. — Ставлю ще раз дірявого десятицентовика проти восьми доларів, що він був браконьєр і втік з королівської в'язниці до Іспанії.

— Бр-р, — аж здригнулась Леонсія, притуляючись до Френка й Генрі. — Священні речі майя спричинюють смерть, і їх охороняють нечисті духи. Але ж це класичний зразок помсти. Тим, хто хотів пограбувати скарби, судилось стати за їхню сторожу та захищати їх своїми нетлінними трупами.

Ступати далі було моторошно. Померлі привиди, одягнені в стародавні вбрання, немов чарували наших подорожніх. Генрі вкинувся навіть у мелодраму.

— Ще до того, як вони заволоділи Америкою, їхній несхибний нюх гончаків привів їх у це божевільне місце, де вони носом відчували скарби. Щоправда, вони не могли забрати їх з собою, та все ж бодай знайшли їхнє сховище. Низенько вклоняюся вам, пірати й конквістадори! Вітаю вас, давні лицарі-розбійники! Ваші носи чули дух золота, а ваші серця не злякалися боротьби за нього.

— Ху! — додав на закінчення його промови Френк, намагаючись швидше провести своїх товаришів повз давніх авантурників. — На чолі цієї валки годилося б стояти самому старому серу Генрі.

Кроків за тридцять коридор знову зробив коліно.