Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

— Не знаю, як із сером Генрі, але оце достоту Альварес Торес.

Під іспанським шоломом, у зітлілому середньовічному іспанському вбранні, з величезним іспанським мечем у темній висхлій руці, перед ними стояла мумія. Її сухе рудувате обличчя надиво скидалося на вид Альвареса Тореса. Леонсія злякано відсахнулась і перехрестилася.

Френк ступив уперед, обмацав щоки, губи й лоб мумії і, заспокоївшись, засміявся.

— Я хотів би, щоб Альварес Торес опинився на місці цього лицаря. А втім, я не маю ні найменшого сумніву, що це пращур Торесів… Звичайно, ще перед тим, як зайняв свою останню посаду на землі, як став за одного з вартових коло скарбу майя.

Леонсія дрижала, проходячи повз цю похмуру постать. Тут коридор був дуже вузький, і Генрі, що тепер вів перед, раз по раз черкав сірники.

— Стійте! — промовив він раптом, пройшовши зо дві сотні кроків, — Подивіться на це чудо мистецтва! Гляньте, як витесано той камінь!

Тьмяне світло, падаючи в коридор десь ізгори, дозволяло бачити й без сірників. Перед ними, вистаючи на половину з ніші, лежав великий камінь, що своїм розміром відповідав розмірам отвору і, очевидно, мав закривати прохід. Обточено його було надзвичайно дбало: боки, спід і горішня частина докладно збігалися з отвором ніші.

— Я певний, що тут помер батько старого майя, — сказав Френк. — Він один знав секрет механізму, що рухав цю брилу, а її, як ви бачите, наполовину зсунено з місця.

— Отуди к бісу! — вигукнув Генрі, показуючи на кістяк, що, розпавшись, лежав на землі. — Це, мабуть, усе, що від нього залишилось. І, безумовно, помер він не дуже давно. А то й він став би мумією. Можливо, це був останній відвідувач перед нами.

— Старий жрець казав, що його батько хотів провести сюди людей з долини, — нагадала Леонсія.

— І ще він казав, що ніхто з них не повернувся, — додав Френк.

Генрі, взявши в руки знайдений череп, здивовано вигукнув і запалив сірника, щоб показати іншим свою знахідку. Череп не показував слідів удару мечем чи сокирою, а кругла дірка на потиличній кістці свідчила, що його пробито кулею. Генрі трусонув черепом. Усередині щось застукотіло. Він трусонув ще раз і витрусив сплюснуту кулю.

— З сідельного пістоля, — сказав Френк, оглянувши її. — Порох був негодящий, бо дарма що стріляли дуже зблизька, куля не пройшла навиліт. А череп, безперечно, належав тубільцеві.

Коридор повернув ще раз праворуч і вивів їх у невеличку, добре освітлену печеру. З вікна, вирубаного високо в скелі й заґратованого кам'яними брусками у фут завтовшки та півфута завширшки, ллялося знадвору тьмаве світло.

Діл був устелений побілілими людськими кістками. Судячи з черепів, то були європейці. Поміж кісток лежали рушниці, пістолі, ножі, а подекуди й сокири.

— Здається, що діставшись майже до самих скарбів, вони почали битися за них, хоч і не заволоділи ще ними, — сказав Френк. — Шкода, що тут немає старого, він на власні очі побачив би, яка доля спіткала його батька.

— А що, коли хтось лишився живий і спромігся випести скарби? — промовив Генрі. Однак, кинувши оком круг себе, він сам собі й відповів: — Але таки ні. Подивіться на самоцвіти в тих очах! Це — рубіни, коли я хоч трохи на них розуміюся.

Френк і Леонсія й собі глянули на кам'яну статую жінки, що з роззявленим ротом сиділа, підігнувши ноги, й дивилася на них червоними очима. Рот у неї був надміру великий, і через це все обличчя її здавалось бридким. Поруч, також вирізьблена з каменю, стояла чоловіча постать, ще масивніша, огидна й непристойна на вигляд. Одно вухо в неї було пропорційного розміру, а друге так само потворне, як і рот жінки.

— Ця вродлива дама, напевне, сама Чіа, — пожартував Генрі. — А хто ж отой дядько зі слонячим вухом і зеленими очима?

— Хоч убий — не знаю, — засміявся Френк. — Знаю лише, що ті зелені очі — найбільші смарагди, які я будь-коли бачив уві сні чи увіч. Кожен з них такий великий, що його на карати[16] й не полічиш. Такі самоцвіти бувають лише в королівських коронах.

— Але два смарагди й два рубіни, нехай і великі, не можуть становити всіх скарбів майя, — зауважив Генрі. — Ми біля дверей скарбниці, і нам бракує тільки ключа…

— … Якого, напевне, знайшов би у своїх вузликах старий майя, що лишився в співучих пісках, — докінчила Леонсія. — Крім цих двох статуй та кісток на землі, в печері немає нічого.

З цими словами вона підійшла до чоловічої статуї, щоб уважніше оглянути її зблизька. Кумедне вухо відразу впало їй у вічі, і, показуючи на нього пальцем, Леонсія додала:

— Я не знаю, де ключ, але шпарка на ключ осьде.

Справді, слоняче вухо не мало западини, що відповідала б його розмірам, а було цілком рівне, і лише в одному місці видніла невеличка шпарка, трохи подібна до дірки в замку. Шукачі надаремно обходили всю печеру й вистукали всі мури й діл, шукаючи хитромудро прихованого проходу або якогось ключа до сховища скарбів.

— Кістки мешканців долини, два ідоли, два величезні смарагди, два такі самі рубіни та ми, — це й усе, що тут є, — підсумував Френк. — Нам лишається тепер зробити дві речі: повернутись та привести сюди Рікардо з мулами, отаборитись тут і приставити сюди старого добродія з вузликами, хоча б довелося й нести його.

— Зажди тут з Леонсією, а я піду по них, — запропонував свої послуги Генрі, коли вони, проминувши онову шеренгу мертвяків, вийшли з печери на вільне повітря.

Тим часом на співучих пісках пеон з батьком усе ще стояли навколішки посеред кола, що його накреслив старий, їх шмагав краплистий дощ, і пеон дрижав з холоду, а старий далі молився й не цікавився зливою та вітром. Через те, що пеон тремтів і змерз, він спостеріг дві речі, які пройшли повз батькову увагу. По-перше, він бачив, як Альварес Торес і Хосе Манчено, сторожко виткнувшись із-за хащів, озирнулись і подалися дюнами. А потім він був свідком дива. Диво полягало в тому, що тих двоє йшло співучими пісками і це не викликало ніякого шуму. Коли вони зникли, пеон зацікавлено торкнувся пальцем піску й не почув нічого. Пеон устромив пальця в пісок — той мовчав. Мовчав пісок і тоді, коли пеон у запалі почав бити його цілою долонею. Злива позбавила пісок голосу.

Розштовхавши свого батька, що весь