Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пурпурові вітрила 📚 - Українською

Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пурпурові вітрила" автора Олександр Грін. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 80
Перейти на сторінку:
а це нічого не потрібно. І мені не треба було б вичитувати вам оце молитву. Тепер зрозуміли?

— Чудово зрозумів. Сподобалися вам книжки?

Вона помовчала, ще не в змозі одразу перейти на мирні рейки.

— Заголовки цікаві. Я переглянула тільки заголовки — все було ніколи. Ввечері сяду і прочитаю. Ви мене вибачте, що погарячкувала. Мені і самій зараз хоч крізь землю провались, але що ж робити? Тепер скажіть, що ви не гніваєтесь і не образилися на мене.

— Я не серджуся, не сердився і не сердитимуся.

— Тоді все гаразд, і я піду. Але є ще розмова…

— Кажіть зараз, інакше передумаєте.

— Ні, з цим я не можу передумати, це дуже важливо. А чому важливо? Чи не тому, що особливе що-небудь, однак я ходжу і думаю: вгадала чи не вгадала? Поговоримо при нагоді. Треба вас нагодувати, а я ще не приготувала нічого, приходьте за півгодини.

Вона підвелася, кивнула і побігла до себе на кухню або ще в інше місце, пов’язане з її діловим днем.

Сцена ця змусила мене засоромитися: дівчина показала себе справжньою господинею, тоді як, треба зізнатись, я збирався зіграти роль господаря. Але ж про що вона хотіла ще поговорити? Думати мені якось не хотілося і невдовзі я забув про це; як стемніло, всі сіли вечеряти, через спеку, нагорі, перед кухнею.

Тоббоган зустрів мене трохи сухо, проте що подію з картами всі мовчазно домовилися не згадувати, то невзабарі він відтанув душею; хіба що часом позирав на мене задумливо, ніби кажучи: «Вона має рацію, але від грошей важко відмовитися, чорт забирай». Проктор, однак, тримався зі мною навдивовижу гостинно, і коли він знав що-небудь від Дезі, то, напевно, її вчинок його приємно дивував, він на щось хотів натякнути, сказавши: «Чоловік крутить, а Дезі розкручує!» Оскільки в цей час люди їли, а дівчина прибирала й подавала, то один матрос зауважив:

— Я накрутив, як ви казали, з’їсти індичку. А вона розкрутила солонину.

— Мовчи, — відказав йому інший, — завтра я поведу тебе в ресторан.

На «Нирку» харчувалися одноманітно, зрештою, як харчуються узагалі на невеликих вітрильниках, яким за десять-двадцять днів плавання ніде дістати свіжих харчів і ніде їх зберігати. Консерви, солонина, макарони, компот і кава — більше їсти було нічого, але все поглиналося величезними порціями. На знак душевного миру, а, можливо, і різних надій, які частіше бувають мухами, ніж бджолами, Проктор налив усім по склянці рому. Сонце давно сіло. Нам світила гасова лампа, поставлена на даху кухні. Баковий матрос закричав:

— Ліворуч вогонь!

Проктор пішов до стерна. Я побачив спереду «Нирка» численні вогні величезного пароплава. Він пройшов так близько, що чути було стукіт гвинтового вала. У приміщеннях під палубами серед світла сиділи і ходили пасажири. Це тритрубне високе громадище, коли ми розминулися з ним, відійшло, повертаючись кормою, всіяною вогняними отворами, і розстеляючи розгойдану, осяяну пелену піни.

«Нирок» зробив маневр, і всі гуртом кинулися на вітрила, а я і Дезі стояли, спостерігаючи, як даленіє пароплав.

— Вам слід було б потрапити на такий пароплав, — сказала дівчина. — Там так гарно. Все зручно, все є, як у великому готелі. Там навіть танцюють. Але я ніколи не бувала на розкішних пароплавах. Мені навіть почулося, що грає музика.

— Ви любите танці?

— Люблю цукерки і танці.

Цієї миті підійшов Тоббоган і встав ззаду, застромивши руки в кишені.

— Краще б ти навчила мене, — сказав він, — як танцювати.

— Це ти так тепер говориш. Тобі не дано: я тебе вже вчила.

— Не знаю чому, — погодився Тоббоган, — але, коли тримаю дівчину за стан, а музика раптом пролунає, ноги робляться мов мішки. Стою: ні назад, ні вперед.

Поступово зібралися знову всі, проте вечеря скінчилась, отож зайшлося про пароплав, у якому Проктор упізнав «Лео».

— Він з Австралії; це рейсовий пароплав Тихоокеанської компанії. У ньому двадцять тисяч тонн.

— Я кажу, що на «Лео» краще, ніж у нас, — сказала Дезі.

— Я радий, що потрапив до вас, — заперечив я, — хоча б уже тому, що мені з тим пароплавом не по дорозі.

Проктор розповів випадок, коли пароплав не зупинився, щоб узяти на борт зі шлюпки людей з розбитого корабля. Звідси пішли розповіді про різні події в океані. У всіх розв’язались язики, як буває в теплі вечори, при гарній погоді і при усвідомленні того, що ось-ось шлях скінчиться.

Але хай ці моряки і назбирали силу-силенну історій про плаваючі пляшки, крижані гори, які виникають у нічній пітьмі, заколоти екіпажів і приголомшливі шквали, я побачив, що їм невідома історія «Марії Целести»,[21] не знають вони також про п’ятимісячне блукання в шлюпці шести осіб, про яких писав Марк Твен, поклавши тим початок своєї популярності.

Щойно я скінчив говорити про «Целесту», багата уява Дезі закрутила мене і всіх найнесподіванішими здогадами. Вона була надзвичайно схвильована і виявила таку винахідливість розшуку, що я не встигав придумати, що їй відповідати.

— Але чи може бути, — говорила вона, — що це сталося так…

— Люди думали п’ятдесят років, — заперечував Проктор, але, хто б не заперечував, у відповідь чулось одне:

— Не перебивайте мене! Ви розумієте: обід стояв на столі, в кухні топилася плита! Я кажу, що на них напала хвороба! Або, може, вони побачили міраж! Гарний берег, острів чи снігові гори! Вони поїхали на нього всі.

— А діти?[22] — сказав Проктор. — Хіба не залишила б ти дітей, та при них, скажімо, ну, хоча двох матросів?

— Ну то й що! — вона не вгавала. — Діти хотіли найбільше. Хай мені пояснять у такому разі!

Вона сиділа, підібгавши ноги, і, впираючись руками в палубу, совалася від збудження туди-сюди.

— Коли нічого не відомо, розумієш? — відказав Тоббоган.

— Якщо не чума і міраж, — оголосила Дезі без найменшого збентеження, — значить, у підводній частині була діра. Авжеж, ви заткнули її язиком; гаразд. Уявіть, що вони хотіли створити загадку…

Серед її незліченних версій, якими вона сипала без кінця, так що я чимало забув, слова про «загадку» здалися мені цікаві; я попросив пояснити.

— Розумієте — вони пішли, — мовила Дезі, махнувши рукою, щоб показати, як пішли, — а навіщо це було потрібно, ви бачите по собі. Як ви не думайте, вирішити це завдання вам і мені, і йому, і всім на світі не до снаги. Так от, — вони зробили це навмисне. Серед них, мабуть, був такий чоловік, який, можливо, любив придумувати штуки. Це — капітан. «Хай про нас залишиться пам’ять, легенда, і щоб нізащо і нікому її не пояснити!» Так він сказав.

1 ... 45 46 47 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пурпурові вітрила"