Читати книгу - "Війна з Росією"

— Так і є, мем. Але не забувайте одного: хай там що, а росіяни стріляли у нас перші. Та й ідеться не лише про Латвію, — вів далі Мак-Вайт, поки Ведмідь відкривав у комп’ютері ще один файл із супутниковими фото. — Росіяни також атакували талліннський міжнародний аеропорт в Естонії та вільнюський у Литві. Ви побачите, що загальна картина, яка вимальовується за даними розвідки, дає підстави чекати повномасштабного вторгнення в балтійські країни, свідками чого ми незабаром станемо. Відверто кажучи, зі стратегічного погляду, Росії немає сенсу відкушувати шматки цих невеличких країн. Їхній президент завжди прямо казав, що хоче повернути всі балтійські країни, і, мабуть, саме це й станеться.

Мак-Вайт, якому теж було видно екран, замовк, щоб президент могла роздивитися світлини на лептопі Ведмедя. Поки він прокручував на екрані нечіткі фото російських військ та літаків, Діллон уважно все роздивлялася.

— Ведмедю, наступну світлину, будь ласка, — попросив Мак-Вайт, і той клацнув мишкою. — Ми впевнені, що це оперативна десантна група, яка прямує із Санкт-Петербурга. Чи знаємо ми її ймовірне місце призначення? Це західне узбережжя Естонії або Ризька затока, вдале місце для підтримки наземного вторгнення. Росіяни будуть коригувати свої дії з огляду на те, де їхня операція пройде найуспішніше, а де вони зустрінуть опір. Тож не треба себе дурити, — підсумував Мак-Вайт, як завжди повільно розтягуючи слова, — дотепер їхньому президентові це вдавалося дуже легко.

І хоча Ведмідь уже бачив ті світлини та встиг поговорити про них із Мак-Вайтом ще у вертольоті по дорозі до «Кемп-Девіда», йому все одно важко було усвідомити, що все показане щойно президенту на екрані — реальність. Він ніби знову перебував у Вищій військовій школі в Лівенворті та брав участь в останній стратегічній грі навчального курсу.

Тільки тепер це була не гра, а дійсність. Всі ті світлини, такі відсторонені й далекі, навіть і трохи не натякали на драму, яка розгорталася зараз на землі і на морі. Контраст між спокоєм мирних гір у «Кемп-Девіді» і зловісними подіями, про які розповідав Мак-Вайт, був разючим і незбагненним. Ведмідь спробував утішити себе: врешті-решт, ці старі стіни вже бачили таке і чули — з часів японського нападу на Перл-Харбор і найпохмуріших днів Другої світової до Карибської кризи та нашого сьогодення. Саме тут, у затишку цієї кімнати, було пережито багато чорних днів і прийнято безліч відчайдушних рішень.

Коли президент відвернулася від екрана, Ведмідь побачив шок і тривогу в її очах: вона була зовсім не готова до такої новини. Однак не стала б президентом Сполучених Штатів, якби не вміла, коли треба, приховувати свої почуття. Саме зараз це і було потрібно.

Мак-Вайт продовжував говорити. Ведмідь відчував, що той хотів дати президентові можливість опанувати себе і подолати збентеження, усвідомити щойно почуте.

— Наступне запитання, пані президенте: чи будуть країни НАТО готові тепер дотриматися принципу колективної безпеки, передбаченого статтею 5. Якщо вони того не зроблять і ми залишимося сам на сам із цим, наш народ, цілком імовірно, вирішить, що коли Європа не хоче допомогти нам, американці теж не мають вмирати, щоб допомогти їй. Якщо ж ми відступимося, Росія домінуватиме в Європі й світ стане ще небезпечнішим.

Діллон помовчала якусь мить, потім відповіла, і голос її був рішучим:

— Не вперше в історії свобода Європи залежить від рішення президента Сполучених Штатів... Можете покластися на мене. Але НАТО теж повинне взяти на себе відповідальність. Що думає адмірал Говард?

У цей момент Ведмідь знову відчув у ній лідера, який скоро так буде потрібний західному світу.

— Адмірал бачився з Костілеком, Генеральним секретарем НАТО, перш ніж поговорити зі мною, — відповів Мак-Вайт. — Він підтримує нас, хоч і занепокоєний, та зробить все можливе. Щоправда, сумнівається, чи вдасться досягти консенсусу в раді щодо питання реалізації статті 5.

І тільки-но президент повела бровою, Мак-Вайт уже знав, про що вона зараз запитає, та випередив її:

— Стаття 5 не може бути виконана без згоди всіх членів Північноатлантичної ради, яка є керівним органом НАТО. І ми знаємо, що виступити проти Росії відмовиться не одна країна.

Президент із розумінням кивнула:

— Кажіть далі.

— Рада Альянсу збирається за дві години, о восьмій ранку за Брюсселем. Адмірал Говард каже, що загалом настрій панує капітулянтський, але прагматичний: якщо росіяни таки захоплять країни Балтії, то тоді вже нічого не вдієш — доведеться визнати цей факт. Однак якщо таке станеться, НАТО буде приречене. Альянс функціонує лише для захисту своїх членів, і така бездіяльність зведе нанівець саму ідею його існування. З військового союзу він перетвориться на дискусійний клуб, а їх в Європі вже й без того чимало.

Президент делікатно усміхнулася у відповідь на цю шпильку, а він повів далі:

— Скажете, легко жити заднім розумом, але якби НАТО розмістило в країнах Балтії добре споряджене військо, то Росія навряд чи наважилася б на таке.

— Саме так... Але вже запізно, — відповіла Діллон. — Що кажуть британці і французи?

— Британці почали говорити правильні речі, особливо тепер, коли їхні сили спеціального призначення потайки розробляють з нами спільний план проникнення в прибалтійські країни для допомоги повстанцям. Але й досі існує потреба у їхній відкритій заяві про те, що вони долучаються до нашої військової операції. Щодо французів, то їхні армійці вже зараз готові до бою, але політики, як і раніше, подають суперечливі сигнали. Вам доведеться зайнятися цим самій, мем.

Ведмідь майже відчував, як працює мозок Діллон, поки вона намагалася усвідомити все почуте. Останні сто років Америка двічі вступала у війну, щоб допомогти своїм європейським союзникам. Ведмідь добре знав історію: ще за його дитинства Америка забезпечувала мир і свободу в Європі та запобігала перетворенню холодної війни на «гарячу». Тепер, майже через тридцять років після її завершення, американці знову воювали і вмирали в Європі. А тим часом деякі європейські країни, що були перед загрозою власного існування як західних демократій, не лише намагалися уникнути виконання своїх зобов’язань, а й заважали виконувати це іншим.

— Чорт забирай, — вигукнула президент, — нам доведеться переконувати їх, чи не так?

По блиску очей Діллон і по тому, як вона стисла щелепи, Ведмідь побачив у ній бійця... і лідера.

— Минуло сто років, відколи Америка вперше захистила свободу Європи, і я не збираюся ховатися від проблем, поки сиджу