Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Три поляки, грузин і собака… Так жартували у моєму дитинстві, маючи на увазі популярний у ті далекі роки багатосерійний фільм про танкістів. У нас у загоні їх було двоє. Та й то один литвин. Котрий вимушено змінив громадянство, коли один засліплений любов'ю князь, щоб повести під вінець свою обраницю, кинув до ніг нареченої, а заразом і Папі, цілу країну. Ох, не права була Алла Борисівна, коли співала, що королі не можуть одружуватися з кохання. Ще як можуть… На щастя, більшості вистачає розуму не плутати ліжко з троном, а країну з посагом.

Чогось я відволікся. На філософію потягнуло... Напевно, це відчувається флер святого місця.

Насправді до монастиря на Ясній Горі ще верст десять, але шпиль костелу, що підноситься у небо вказівним пальцем, і звідси видно. А присутність шведського війська чути. Як гуде потривожений рій у вулику знаєте?.. Або шумить штормове море…. Ти ще далеко, навіть не бачиш сивих хвиль, що набігають на берег з безмежної синяви небес, а гуркіт прибою вже підминає під себе всі інші звуки. Нагадуючи про вічне та тлінність буття.

Так само багатотисячна армада людей, табуни та стада тварин, навіть якщо всім заткнути роти, створюють не менше шуму. Причому, куди небезпечнішого і тривожнішого.

Схоже, король Карл пригнав під стіни цієї фортеці більшу частину своїх військ.

Не знав би історії, вирішив би що у підвалах монастиря, як мінімум, скарбниця всієї Речі Посполитої.

Хоча… Якщо вдуматись. Що таке скарбниця? Лише гроші, золото... Воно важливе і навіть необхідне, якщо опиратися лише на найманців, але те ж народне ополчення піднімається на ворога, зовсім не думаючи про винагороду за пролиту кров. Те ж і із захопленням столиці. Це всього лише місто. А поки живий король — вірних присязі та Вітчизні можна зібрати під свої прапори у будь-якому іншому місці. І зовсім інша історія, коли йдеться про всенародні святині. Їх не можна перевезти або переховати, а можна лише захищати, не зважаючи на втрати. І втратити таку святиню — все одно, що втратити душу... А народ без душі — труп... навіть якщо ще здається живим.

Саме таким осередком духу та віри була для поляків Ченстоховська ікона Божої Матері, розміщена в монастирі на Ясній горі ще князем Владиславом Опольським наприкінці чотирнадцятого сторіччя. Тому Карл шведський, який до цього часу вже завоював більшу частину Речі Посполитої, вирішив, що йому немає сенсу ганятися за польським військом по розореній війною країні, а треба змусити ляхів самих вступити в бій. Як би не хотів Ян Сигізмунд відстрочити вирішальну битву доки не збере нове військо — залишатися байдужим, у той час, коли шведи беруть в облогу Ченстохову, він не зможе. Захоплення монастиря та чудотворної ікони буде для нього рівнозначно втратою трону. Ніхто зі шляхти не підтримає такого короля. Ні у Польщі, ні у Литві.

Цю історію понад сто років тому чудово описав Сенкевич, а мені тепер, належить продублювати її... А дослівно чи у вільному викладі — подивимося.

Насамперед треба убезпечити своїх супутників. Не дарма саме сьогодні наснилася битва з ордою. Це в реальності один у полі не воїн, а у грі все інакше.

Зі мною сім бійців. Добре озброєних та прокачаних. І якби під стінами Ченстохови стояв загін навіть у сотню шабель, ми б спокійно могли потягатися зі шведами на рівних. Не з такою легкістю, як виносили татар, але все ж таки... Залежно від складу. Їхні «білі» рейтари теж не подарунок. Та й «чорні» — особливо з досвідчених.

Але тут, і без підказки системи, не менше тисячі бійців. Весь простір навколо монастиря та глибиною з версту зайнятий обозом шведів. Між зеленню дерев і чагарників аж в очах рябить від різнобарвних наметів, маркітантських кибиток та яскравих мундирів. Блищать на сонці кіраси, шоломи, піки… За ними — ближче до нас — цілі табуни коней, череди корів, отари овець… Справді потоп…

Мушкетери, драгуни та рейтари… Усі, крім холодної зброї, мають мушкети, карабіни та кавалерійські пістолі. А куля, як відомо, дурепа. І хоч одна із сотні, але ціль знайде. А на додачу — пікінери. Юніти з довгими, майже чотириметровими списами, загорода з яких зупинить будь-якого коня, в яку б броню той не був закутий.

Поведи я зараз загін у бій… І півгодини не пройде — поляжуть усі. З урахуванням несподіванки нападу, можливо, вдасться розміняти їхнє життя один до десяти, а то й більше. Але це нічого не змінить. Облогу шведи не знімуть. Та й не дадуть нам розгулятися…

Придивившись краще, бачу кілька драгунських роз'їздів, посилених рейтарами. Шведи у військовій справі самі кому хочеш фору дадуть. Знають, що очікувати від ворога. І саме на такий випадок тримають охорону у сідлі. Стримати атаку противника вони не зможуть, особливо, якщо навалиться великими силами, але цілком здатні збити атакуючий порив, дати своїм товаришам час піднятися по тривозі і зайняти оборону.

Ну і нехай… Ми, як казав один картавий персонаж, підемо іншим шляхом.

Здивуємо ворога умінням і нахабством. Щоб аж до кривавого проносу здивувався. Бо якщо взятися за справу з розумом і без поспіху, то і самотужки можна стільки натворити (і вціліти при цьому!) що і двом десяткам не під силу.

Пояснивши товаришам, а головне — Мелісі, чому нам доведеться на якийсь час розділитися і що їм робити, якщо не повернуся до ранку, я перевдягнувся у заздалегідь прихоплену форму шведського драгуна і виїхав на шлях. Спеціально підгадав так, щоб після чергового повороту дороги потрапити в поле зору невеликого загону, що повертається в табір.