Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

як незареєстрованих агентів іноземного уряду. Усі, окрім однієї особи, утримувалися без права вийти під залог. Остаточна ухвала не потребувала багато часу. Менш як через два тижні Мерфі і співучасники знову були в суді, щоб визнати провину в усіх обвинуваченнях. За наполяганням Міністерства юстиції США федеральний суддя Манхеттена засудив обвинувачених до відбування покарання — поки що на одинадцять днів — і наказав їх депортувати. «Угода, якої ми сьогодні досягли, — заявив генеральний прокурор Ерік Холдер, — є чудовим рішенням для Сполучених Штатів та державних інтересів».

Медіа відстежили «Боїнг 767», яким Мерфі та решту звинувачених доставили на віддалену смугу головного аеропорту Відня, Австрія, де він зустрівся з іншим літаком. Два літаки простояли бік-о-бік на злітно-посадковій смузі трохи більше години, допоки між ними курсував автобус охорони, непомітно обмінявши десятьох арештованих в Америці «іноземних агентів» на чотирьох західних — обмін шпигунами між Москвою і Вашингтоном, пережиток у кращих традиціях холодної війни.

Менше ніж через три години після злету у Відні російський літак «Як-42» приземлився в Москві. Мерфі та їхні спільники повернулися до Росії, дехто після майже дванадцяти років проживання у Сполучених Штатах. Повернення було тріумфальним, зокрема за кілька місяців під час церемонії в Кремлі російський президент Дмітрій Мєдвєдєв вручив «талановитим шукачам пригод» спеціальні нагороди. Прем’єр-міністр (і невдовзі знову президент) Владімір Путін пообіцяв усім їм по поверненні додому «світле й щасливе майбутнє» на батьківщині. Боси російської міжнародної розвідки взяли знаменитих секретних агентів у турне на честь перемоги, яке, як повідомлялося, завершилося на віллі Путіна на Чорноморському узбережжі. Пізніше Анна Чапман розповідала знайомим, що колишній агент КДБ Владімір Путін катав її на своєму підводному човні найглибшим озером у світі — Байкалом.

У будь-якому разі, за повідомленням російських ЗМІ, більшість нелегалів здобули «світле й щасливе майбутнє» (хіба що Мерфі канули в забуття). Міхаіл Семенко повернувся працювати в московський офіс того ж туристичного агентства, що він у ньому працював у передмісті Вашингтона, округ Колумбія. Йому навіть не довелося оновлювати свою сторінку в лінкедіні. Наталя Переверзєва, озброєна бізнес-дипломом Вашингтонського університету, стала радником з міжнародних проєктів генерального директора потужної російської нафтопровідної компанії «Роснєфть». Найбільш вражаюче нове професійне призначення отримав Дональд Хітфілд, він же Андрій Безруков, який мав найбільший перелік досягнень серед усієї російської команди шпигунів. Невдовзі по тому, як він та інші нелегали повернулися з їхнього дивного, організованого Путіним переможного турне, Безрукова нагородили роботою у найціннішій перлині з російської корони державних корпорацій — «Роснєфті», яка дуже швидко перевершить «ЕкксонМобіл» за обсягами й масштабом. Як повідомляла російська преса, призначення було зроблено «відповідно до наказу згори».

Однак ніхто не відхопив стільки, скільки Анна Чапман, рудокоса Мата Харі наших днів. Вона отримала роботу «радницею» в російському інвестиційному банку, що спеціалізується на високих технологіях і аерокосмічній галузі, гнучкий графік роботи і, відповідно, нагоду на повну користуватися наближеністю до Кремля. Анна з’явилася на обкладинці російського видання журналу «Максим» у спідньому й з пістолетом «Беретта». Запустила лінію модного одягу, парфумів, додаток для гри в покер і щотижневе телевізійне шоу під назвою «Тайни міра с Анной Чапман». Їздила на блискучому чорному «порше каєн», вчащала до елітних московських нічних клубів і збирала на прем’єрах фільмів орди папараці. Кілька років тому госпожа Чапман навіть запропонувала через твіттер одружитися з нею американському втікачеві, який схоронився в Москві, Едварду Сноудену, і веде свій профіль у соціальних мережах у «прозахідній» риториці. Стрічка її твіттера рясніє цитатами Вінстона Черчілля, Альберта Ейнштейна, Далай-лами, Оскара Вайлда й Джона Стюарта Мілля: «Є чимало істин, значення яких неможливо осягнути, допоки не відчуєш цей досвід на власній шкірі». Але, найголовніше, вона лишається лояльною і патріотичною росіянкою, яка нетривалий час очолювала «Молоду гвардію» путінської політичної партії «Єдіная Росія». «Анна — дівчина Путіна», — сказав один із кремлівських оглядачів кореспонденту «Політіко» Бретту Форресту.

Як переповідають цю історію в самій Росії, викрита група з десяти глибоко законспірованих шпигунів виконала в Сполучених Штатах надзвичайну роботу — здобула чимало корисних розвідувальних даних за час, допоки їй успішно вдавалося замилювати очі ЦРУ і ФБР. «Жоден [в Росії] не вважає, що [вони] зазнали поразки, — пояснював Форресту приблизно через рік після повернення шпигунів москвич Андрій Солдатов, журналіст, що спеціалізується на російських службах безпеки. — Це перемога. Оскільки показує, що ми все ще можемо змагатися з Америкою. Ми — велика сила. Ми можемо робити все, що хочемо».

Велика російська «перемога» тут, в Америці, перемогою не вважається. Шпигунів зловили одразу ж і без великих клопотів. І при цьому історія була схожа за неправдоподібну казку. Сага про глибоко законспірованих агентів, яка виринала в офіційних юридичних документах і облікових запасах, звабливо натякала на інтригу, ризики і стару шпигунську школу в дії. Найстаршого з основних підозрюваних навчало старе радянське КДБ; наймолодшого — російський спадкоємець КДБ з питань зовнішньої розвідки — Служба внєшнєй развєдкі (СВР). Але це були не типові агенти; десять захоплених 2010 року в Сполучених Штатах агентів — сучасні спадкоємці довгої і легендарної історії російських нелегалів. Нелегали у колі шпигунів — особлива порода кішок, знана споконвіку своїми «досвідченістю і нюхом», як говорив один російський експерт з питань контррозвідки, із тих, що їх старанно упродовж років натаскують на виконання закордонних завдань, навчаючи вдавати, що вони зовсім не росіяни.

На початку своєї кар’єри вони опановують мову й культурні особливості країни, в якій житимуть. Їх навчають основ конспірології й правил комунікації з іншими нелегалами: як щось передати з рук в руки; як без слів повідомити товариша про небезпеку; як відсилати радіограми; як зашифровувати й розшифровувати закодовані повідомлення; і зовсім нещодавно, в добу інтернету, як приєднатися до тимчасової бездротової мережі або використовувати програмне забезпечення, щоб отримати зашифровані дані з зовні нешкідливих публічних сайтів. Після навчання нелегалів відправляли по всьому світу, зокрема і в Сполучені Штати, часто як подружжя, озброєне легендами (краденими документами й вигаданими біографіями) для того, щоб грати в довгу гру. Перебуваючи під безпечним прикриттям російських посольств, консульств і торгових місій, працюючи серед біла дня, захищені обіцянками дипломатичної недоторканності, якщо їх зловлять за шпигунськими діями, вони не збирали дані зовнішньої розвідки. Вони натомість жили як місцеві жителі. Живучи в американських громадах, знайшли друзів, вступили до аспірантури й знайшли нових друзів, влаштувалися на роботу й знайшли нових друзів, завели дітей і знайшли нових друзів.

Найостанніше покоління все ще працювало так само, як і їхні попередники у перші роки радянських шпигунських ігор: використання кількох таксі, автобусів і метрополітену, щоб заплутати справжнє або ймовірне