Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

спостереження; обачність у всьому (їхні машини, за офіційним приписом, не повинні бути дорожчими або кращими за машини «співробітників посольства, які рівні або вищі за посадою за резидента»), і постійно дивитися в обидва ока, щоб не допустити проколів, через які їх можуть перевести в якусь забуту Богом діру в Сибіру або понизити в посаді до «внутрішньої безпеки», на якій вони зрештою шпигуватимуть за московськими стоматологами чи санкт-петербурзькими тенісними клубами. Передовсім вони чекали й дотримувалися закодованих інструкцій Управління С, шеф якої керував російською нетрадиційною шпигунською розвідкою 2010 року. «Намагайтеся віднайти пікантні подробиці, невідомі широкому загалу, але про які можуть розповісти приватно джерела, близькі до Держдепартаменту, уряду, провідних аналітичних центрів», — було звичним наказом згори, про що детально йдеться у федеральному кримінальному позові Міністерства юстиції США.

Упродовж першого десятиліття після розпаду Радянського Союзу їхні призначення в Сполучені Штати насправді були тепленькими містечками. У той час, як їхні співвітчизники боролися в Росії за економічне виживання, Мерфі, Хітфілди й Зоттолі жили в країні достатку, маючи гроші, щоб заплатити непомірні кошти на навчання в аспірантурі, при цьому їхні боси з московського центру не дуже-то їх і смикали. Інструкції Управління С були розпливчастими, загальними й не особливо нагальними аж до перших років ХХІ століття, аж допоки посаду президента Росії не посів Путін.

Путін був щасливий дозволити Сполученим Штатам оплатити нафтопроводи і готові до прийому танкерів глибоководні порти Росії. Він був більше ніж у захваті, що банкіри «Морган Стенлі» потрусили від імені Росії західне грошове дерево і оперативно розхвалили вражаюче економічне зростання, внаслідок чого в Росію потекли іноземні інвестиції. Але колишній кадебешник ніколи не перестане підозрювати Сполучені Штати Америки, що вони постійно хочуть більшого. І це була не просто параноя; це було хвилювання, породжене цілком закономірною відсталістю. Чи не втручатимуться банкіри з Волл-стріт у неправдиво розхвалену російську промисловість, яка є єдиною економічною перевагою держави? Чи можуть Сполучені Штати становити загрозу зростаючому російському домінуванню на європейському нафтогазовому ринку? Навіть після того, як холодна війна «розтанула», за розрахунками Путіна, американський уряд, схоже, все ще не відкинув ідею відгризати шмат за шматом від і без того хисткого становища Росії у світі. Америка все ще мала апетит, який збільшувався, чим більше її годували. Тож президент Вова не збирався випускати ситуацію з поля зору. І нелегали досить несподівано опинилися в незручно тісному ошийнику й на короткому повідку.

Коли Путін зміцнив своє перебування у владі в Росії, Управління С підштовхнуло своїх агентів в Америці розширити кола їхніх інформаторів мимоволі і знайомих, яких можна буде шантажувати. «Ваші стосунки з «Папугою» мають перспективи як цінне джерело інформації з впливових американських кіл, — йшлося в радіограмі в 2007 році. — Почніть обробляти його професійно, нам потрібні усі доступні відомості про його минуле, теперішній стан, звички, контакти, можливості… Приймаємо вашу пропозицію зберегти стосунки з «Котом», але будьте пильні з ним».

2009 року, коли Росія і Сполучені Штати щойно почали обговорювати проривний договір щодо скорочення відповідних запасів ядерної зброї, Управління С виявляло все більший інтерес до тогочасного зв’язку Синтії Мерфі з нью-йоркським венчурним капіталістом Аланом Патрікофим. Патрікоф, який потрапив Синтії Мерфі до рук як клієнт фінансової компанії, в якій вона працювала, був не просто потужним донором Демократичної партії, а й фінансовим головою першої виборчої кампанії Гілларі Клінтон у Сенат і основним збирачем коштів її президентської кампанії у 2008-му. Він і Клінтон були друзями! Можливо, навіть близькими вірними друзями. Це означало, наскільки боси СВР в Москві були в курсі, містер Патрікоф може надати інсайдерську інформацію про нового державного секретаря і про внутрішню роботу адміністрації президента Обами. «Постарайтеся поступово вибудовувати з ним стосунки, які не обмежуються лише [робочими] рамками, — давало вказівки Управління С. — Можливо, він надасть [Синтії Мерфі] дані щодо зовнішньої політики Сполучених Штатів, «чутки» про внутрішню «кухню» Білого дому, запросить її на якісь важливі події тощо. Інакше кажучи, слід уважно розглянути усі варіанти щодо [фінансиста]».

Хоч це й нагадувало сюжет дешевого шпигунського роману в яскравій обкладинці, справжня історія цих нелегалів мала би стривожити такого старого шпигуна, як Владімір Путін. Американська аудиторія, поза сумнівом, після арештів влітку 2010 року побачила дивовижну суміш захоплюючого і дурного — явки, несправжні акценти, кодові слова, о Господи! Але смішно було, якщо не замислюватися, як багато лежало на кону: для росіян це була їхня найкраща спроба. І болісна некомпетентність так званих елітних кремлівських шпигунів тепер виставлена на світовий загал. Це був беззаперечний доказ: росіяни втратили свої переваги навіть на аренах, де раніше насолоджувалися найгучнішими своїми перемогами. Хоча місіс Патрікоф й могла мати привід занепокоїтися з приводу «варіантів», які розглядалися й застосовувалися у спробах схилити її сімдесятип’ятирічного чоловіка до глибших стосунків, але ніхто навіть і не припускав, що легендарній «внутрішній кухні» Білого дому коли-небудь загрожувало серйозне втручання. Нелегали не зібрали практично нічого більше від того, що могли б зібрати, просто читаючи місцеву пресу. Здається, путінські найкращі шпигуни навіть ніколи по-справжньому не горіли тим, що роблять. Кіту Гессену із «Нью-Йоркера», американському журналісту і письменнику, який народився в Росії і переїхав до Америки у шестирічному віці, вся ця історія видалася «сумною і зворушливою». Сумною, бо, за показаннями ФБР під присягою, інформація, яку шукав російський уряд («Московський центр», як це називається), була дуже буденною, і дещо з того було просто комерційними таємницями, якими могутня держава, обтяжена надмірним централізованим плануванням, яке свого часу перетворило СРСР на тупикову гілку економіки, скористатися аж ніяк не могла. Зворушлива, бо інша інформація, яку вони шукали — американські плани боротьби з тероризмом; плани Америки щодо Ірану; надії Обами на останній літній саміт у Москві, — схоже, оберталася навколо справжньої проблеми. Як дитина у товаристві своєї нової симпатії допитується: «Ти любиш кіно? А який у тебе улюблений колір», так і Росія насправді хотіла спитати Америку: «Що ти про мене думаєш?»

Робота нелегалів була не лише сумною й зворушливою, вона просто була застарілою. Шпигуни все ще користувалися, о Господи, невидимими чорнилами. «Якщо звинувачення підтвердяться, — писав журнал «Тайм», — найбільший урок у всій цій історії полягатиме в тому, що справжні шпигуни сьогодні поводяться як придумані шпигуни 1980-х». Так, лише меншою мірою, як герої Джона Ле Карре і більше, як у фільмах з Чеві Чейзом і Деном Ейкройдом. Незважаючи на привселюдні вихваляння героїчною перемогою в Москві, нелегали були явно незграбними, навіть наслідили. Упродовж майже десяти років група перебувала під прискіпливим і