Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

підкомітету Палати представників, зобов’язаних тримати в полі зору Європу, що ні російський президент, ні його головні заступники більше не вбачають в Америці непримиренного ворога, сповненого рішучості виснажити Росію. Ця давня антагоністична перспектива, сказав Макфол, перестала бути «панівним поглядом серед зовнішньополітичних еліт [у Росії] і, найімовірніше, Путін і його уряд на неї не орієнтуються». Макфол навіть зайшов так далеко, що озвучив імовірність найрайдужніших результатів: «Якщо Росія зміцнить ліберальну демократію у себе вдома, то я не сумніватимуся, що Росія перетвориться на надійного й стабільного союзника Сполучених Штатів у світових справах». Тож Путін може стати саме тією людиною, яка це зробить; принаймні скидалося, що він дотримувався ідеї західного капіталізму: «Відколи Путін став президентом, він зробив чимало для прискорення економічних реформ у Росії».

Можливо, такий оптимізм стосовно Путіна був збурений репортажем у «Нью-Йорк таймс» від минулого тижня, де йшлося про недавній візит Пола Маккартні до Москви. Старого бітла, який давав там концерт і знімав його телеверсію під назвою «Пол Маккартні на Красній площі», запросили на приватну аудієнцію до президента Путіна, який провів його у святая святих, відіслав перекладача й продовжив розмову досить пристойною англійською. «Він прикольний, — розповідав Маккартні Біллу Картеру з «Таймс». — Путін сказав: «Я справді знаю вашу музику». Погодився, що «Бітлз» були силою у боротьбі за свободу». Путін навіть особисто відвідав московський концерт Маккартні — співак виконав повторно «Back in the U.S.S.R» спеціально для нього, і юрба анітрохи не заперечувала.

Через тиждень після доброзичливого матеріалу в «Таймс» Путін, Алєкпьоров і Шумер стояли у «Квік фармс» серед пончиків, газировки й смаженої картоплі; жаровня для хот-догів делікатним теплом підігрівала давні приморозки холодної війни. Вони затрималися там ненадовго; зрештою назовні юрмилися журналісти в очікуванні заяв. Утім, коли троє чоловіків вийшли і вишикувалися перед бензоколонками, щоб звернутися до журналістів, Путін відмовився зронити бодай слово. Такої стриманості ніхто не чекав; хіба ж йшлося не про фотографування і не про вихід до преси?

Стриманість Путіна тієї пообідньої днини на Десятій авеню, можливо, була пов’язана з короткою, але тривожною розмовою на Нью-Йоркській фондовій біржі, якраз перед візитом на заправку «Лукойл». Президента Росії завели в бокову кімнату для аудієнції з Лі Реймондом, очільником «ЕкксонМобіл», — ця зустріч красномовно описана в деталях у книзі Стіва Колла «Приватна імперія». Реймонд, який, здається, вірив, що його посада голови найбільш прибуткової у світі корпорації десь так урівнює його в силі й вазі з президентом Російської Федерації, схоже, захопив Путіна зненацька. Путін знав, що «ЕкксонМобіл» вела переговори про купівлю 30% акцій найбільш перспективної російської приватної компанії «ЮКОС» — компанії, яка одного дня могла кинути виклик «Лукойлу» як найбільшому в Росії виробнику нафти. Утім, чого Путін повною мірою не дооцінив до розмови з Реймондом, так це того, що «ЕкксонМобіл» мала звичку в усіх партнерських справах вирішальне право голосу лишати за собою. Як свідчить красномовний опис Коллом зустрічі на фондовій біржі, Реймонд просив Путіна, щоб той запевнив, що одного дня «ЕкксонМобіл» дозволять придбати контрольний пакет акцій «ЮКОСа». Він у той чи інший спосіб намагався отримати позитивну віповідь, що мала бути запорукою руху вперед. «Мені потрібно знати, чи матимемо ми можливість отримати 51%», — сказав Реймонд Путіну.

«Це означає, що коли я захочу, щоб «ЮКОС» щось зробив, мені доведеться прийти й обговорити це з вами?» — запитав Путін.

«Так, і в цьому немає нічого настільки жахливого, — відповів Реймонд. — Так робиться чимало де у світі».

Колл також деталізував наслідки зустрічі: Реймонд доповів головному офісу в Техасі, що його зустріч з Владіміром минула, як олією змащена, і що угода «ЕкксонМобіл–ЮКОС» на шляху до втілення. Путін був іншої думки. Зарозумілість американської виконавчої влади його образила. За словами Леонарда Кобурна, чиновника Міністерства енергетики США, який розумів надзвичайне стратегічне значення російської нафтової промисловості для самої країни, Путін також «трохи злякався». Президент Російської Федерації опинився у безвиході. Без дивакуватої паралельної радянської тіньової економіки, яка спрямовувала й оберігала російські газонафтові багатства, економічне майбутнє його країни було непевним. Те, що відбуватиметься у пострадянській економіці загалом, повністю залежатиме від здатності її нафтогазової промисловості конкурувати на світовому ринку. У 2003 році це означало, що для модернізації й конкуренції російські нафтові компанії терміново потребували і грошей, і західних технологій. Можливо, під червоним накриттям «Лукойла» в Нью-Йорку у вересні 2003 року на Путіна зійшло осяяння, що, дозволивши російським бізнесменам (навіть патріотично налаштованим російським бізнесменам) мати справу з «ЕкксонМобіл», «Брітіш петролеум», «Шеврон» і «Шелл», він ризикує розтиснути залізний кулак, в якому тримає галузь, що забезпечує життєдіяльність російської держави.

Хай там як, а Путін вирішив не пускати в хід свою посередню англійську, щоб просвітити репортерів за стінами «Квік фармс». Він стояв мовчки і кивав ствердно, з безкровною усмішкою на міцно стулених губах, допоки Ваґіт Алєкпьоров виголошував стислу, відповідну місцю заяву, з густим акцентом, що змусило американців згадати мультиплікаційних героїв Боріса й Наташу: «Завдяки сьогоднішній події Америка отримає нове джерело енергії». Сенатор Шумер виявив більше красномовства щодо потенційного партнерства, символізованого командою «Лукойл — Квік фармс», п’ятеро представників якої юрмилися у червоних бейсболках якраз за плечем Шумера. Сенатор припустив, що разом Росії та Америці вдасться взяти гору над гнобителями. «Сподіваюся, це створить проблеми ОПЕК, — сказав Шумер. — Сподіваюся, це зашкодить ОПЕК настільки, що вона не пануватиме на ринку нафти». Провівши хвилин із десять на місці події, Путін опинився в броньованому кортежі і разом зі своїм супроводом помчав на саміт у Кемп-Девід.

Важко сказати, що справило найбільше враження на місцевих мешканців, яких випадково занесло на грандіозне відкриття «Лукойла». Чиюсь увагу привабили шторки в путінському лімузині, чиюсь — справжній кулемет (жодного сумніву, що він його бачив), встановлений на одному з позашляховиків російського кортежу, інших — статура російського президента. Так, Путін був дивовижно крихітним. «Мініатюрним», як висловився «Нью-Йорк пост». Але, навіть мініатюрний, він вразив одну жінку, яка назвала його «радше тоталітарний». Найбільш показовою оцінкою став погляд звичайного нью-йоркського роботяги, таксиста, який поставився до цієї дивної події раціонально і не без почуття гумору. «Я нічого про нього [Путіна] не знаю, — сказав ліниво таксист, наповнюючи бак з нової російської бензоколонки. — Якщо він поставлятимете дешевий бензин, то я про нього дізнаюся».

Озираючись із дзвіниці 2019 року в минуле, ми знаємо, на що усе обернулося. Зрештою, дешевого бензину Владімір Путін і не поставив. Минув час, і колись урочисто відкритої заправки «Лукойл» на розі 24-ї стріт і Десятої авеню більше немає. Ділянкою недовго