Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Вогонь, Барбюс Анрі 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогонь, Барбюс Анрі"

314
0
04.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогонь" автора Барбюс Анрі. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 51
Перейти на сторінку:

Мий так почманіли! Правда ж, Фірмене?

Вольпат переконливо киває головою, спльовує, потім уважно розглядає свій плювок.

— Твоя правда,— підтримує Барк.

— Тут не варто дошукуватися. Треба жити з дня на день, з години на годину; коли можна.

— Розуміється, мацапуро! Треба робити, що звелять, поки не дозволять вибиратися додому.

— Отож-то! — позіхає Меніль Жозеф.

Засмаглі, загрубілі, проїдені пилом обличчя мовчки згоджуються. Ясна річ, це дуйка всіх цих людей, що півтора року тому з'явилися з усіх кутків країни і зібралися на кордоні: відмовитися розуміти щось, а також бути собою, сподіватись не померти й боротись за те, щоб прожити якнайкраще.

— Доводиться робити, що велять,— це так, але треба викручуватись,— каже Барк, повагом брьохаючи сюди й туди по болоту.

* * *

— Авжеж, треба,— підтверджує Тюлак.— Коли ти не викрутишся сам, ніхто не зробить цього за тебе!

— Щегне народився такий чоловік, який би подбав за іншого. /

— На війні кожний за себе!

— Еге, еге!_ 4

І от серед усіх нестатків ці люди викликають привабливі образи минулого. •

— А як у Суасоні колись добре жилося,— каже Барк.

— Ех, кат його бери!

Відсвіт утраченого раю займається в очах і, здається, обарвлює посинілі з холоду обличчя.

— Пий, гуляй — оце життя! — зітхає Тірлуар, задумливо перестаючи чухатись і вдивляючись через окопи в далечінь.

— Ех, бодай його, все місто майже стояло пусткою і, власне, було цілком наше! Будинки, постелі!..

— І шафи!

— І льохи!

У Ламюза очі стали мокрі, обліччя розквітло й затьохкало серце.

— Довго ви там були? — питає Кадільяк, що прибув пізніше з —підмогою з Оверні.

— Кілька місяців...

Майже завмерла розмова оживає від цих споминів про часи достатків.

— Наші солдати,— каже Параді наче вві сні,— шмигали скрізь, по всіх дворах; бувало, вертали до свого постою з курми за поясом або з кролями під полою, підібраними в добрих людей, яких ніколи не бачили й не побачать.

І всі згадують забутий смак курчати чп кроля.

— Траплялося за дещо й заплатити. Грошва теж халясувала. Тоді ми ще були тузами.

— У крамницях залишили сотні тисяч франків!

— Мільйони! Цілими днями гуляли,— ти уявити собі не можеш. Суще свято, як у казці.

— Вір чи не вір,— каже Блер Кадільякові,— але з усім багатством усюди, де нам довелося побувати, найбільше не вистачало вогню: Треба було бігати за нпм, шукати, 'роздобувати. Ех, друже, скільки ми набігались!

— А ми стояли там де нестройова сотня. Кухарем був черевань Мартен Сезар. Ото був майстер діставати дрова!

— Еге, молодець! Гай, гай, він усе вмів!

— На кухні в нього завжди був огонь, завжди інші кашовари бігають по вулицях, скиглячи, що нема ні дров, ні вугілля, а в нашого завжди був огонь. Коли ж траплялося, що вже катма, він казав: "Не турбуйтеся, я викручусь". І викручувався.

— Можна сказати, іноді він навіть 'переборщував. А знаєш, чим він розпалював у пічці, коли я вперше заглянув на кухню? Скрипкою: він знайшов її десь у будинку.

— Все-таки паскудство, — каже Меніль Андре. — Скрипка хоча й не вельми корисна річ, а все-таки...

— А то інколи діставав на розпал більярдні киї. Нашому Зізі ледве пощастило поцупити в нього один кий, щоб змайструвати собі палицю. Решта пішла в огонь. Потім помалу загули туди й крісла з рожевого дерева. Він їх рубав і розпилював уночі, щоб якийсь унтер не постеріг.

— Та й штукар!—каже Пепен.— А от ми пустили на розпал старі меблі; нам вистачило їх на два тижні.

— Тому-то в нас нічого й немає! Треба зварити суп •— катма ні дров, ні вугілля. Стоїш після роздачі дурень дурнем перед купою гнилого м'ясива, а хлопці глузують з тебе, а потім ще й облають. _Як же бути?

— Така вже робота! Ми не винні.

-— А начальники не батькували, як ви щось цупили?

— Та вони самі тягли, та ще як! Пам'ятаєш, Демезоне, яку штуку утнув поручник Вірвен? Виважив сокирою двері до винного льоху! Якийсь наш солдат побачив, ну і поручник, щоб хлопець не розголосив, подарував йому двері на розпал.

— А сіромаха Саладен, офіцер з обозу,— якось надвечір його спіймали на гарячому,— виходить із льоху, а в кожній руці по дві пляшки білого вина. Наче мамка з чотирма шмаркачами. От його і злапали; довелося йому спуститися назад у цю пляшкову копальню і роздати всім по пляшці. А ось капрал Бертран — строгої поведенціі і не захотів пити. Пам'ятаєш, ковбасинка двонога!

— А де він тепер, цей кухар, що завжди добуває паливо? — питає Кадільяк.

— Помер. В його казан попав "чемодан". Нічого йому не сталося, але він все-таки помер з переляку, коли побачив, що макарони полетіли догори дригом; костоправ сказав: удар серця. Він мав слабе серце; він був тільки дужий, як ішлося про дрова. Поховали його як годиться. Труну зробили з паркету; дошки збили цвяхами, на4 яких висіли картини; вгатили цеглиною. Коли кашовара несли на цвинтар, я сказав собі: "Щасливий він, що помер, а то ніколи б не заспокоївся, що не догадався пустити з димом паркет". Ну й стерво ж було свиняче!

— Наш .брат солдат викручується, як може; на товарита йому начхати. Скажімо, ти відникуєш од роботи в наряді, або хапонеш кращий шматок, або забереш місце зручніше, від цього потерпають інші,— філософує Вольпат.

— Я часто огинався, щоб не ходити в окопи,— каже Ламюз,— і не пригадаю навіть, скільки разів мені щастило викрутитися. Признаюсь. Але коли хлопцям непереливки, я не огинаюсь, не відникую. Тут я забуваю, що я вояк, забуваю все. Тут для мене тільки люди і я дію. Зате в інших випадках я, голубе, думаю про власну шкуру.

Це не порожні слова, Ламюз — справді мастак на всякі викрути; а все ж він урятовував життя багатьом пораненим, підбираючи їх під обстрілом.

Він пояснює це, не вихваляючись:

— Ми всі лежали на траві. Воші так і поливали. Пах! Пахі Торох! Дззз! Дззз! Бачу: кілька хлопців поранено, я встаю, хоч мені й кричать: "Лягай!" Не міг же я залишити їх. Та в цьому нема й ніякої заслуги: я не міг вчинити інакше.

Майже всі солдати з нашої чоти мають чималі бойові заслуги, і військові хрести прикрашають їхні груди.

— Я не рятував французів, але зате ловик бошів,— каже Біке.

Під час' травневого наступу він кинувся вперед; він зник і повернувся з чотирма бовдурами в касках.

— Ну, а я нищив їх,— каже Тюлак. ' '

Два місяці тому він поклав рядком перед взятою траншеєю, дев'ятеро німців.

. — Але найбільше я ненавиджу їхніх офіцерів.

— A-а, наволоч!

Цей крик вихопився в усіх разом, з глибу душі.

— Ах, друже,— починає Тірлуар,— от кажуть, німці паскуди. А я не знаю, так це чи ні, і тут нас морочать; можливо, їхні солдати такі самі люди, як і ми.

— Певне, такі самі люди, як і ми,— зауважує Евдор.

— Це ще баба надвоє гадала!— скрикує Кокон. •

— Принаймні годі знати гаразд, які солдати,— каже Тірлуар,— зате вже німецькі офіцери! Ну це вже не люди, а якісь лотвори. Це така погань, кажу тобі, соколику. Можна сказати: це мікроби війни. Ти подивися на них зблизька: ходять, ніби аршин проковтнули, довготелесі, худорляві, наче цвяхи, а голови в них телячі.

— Ав багатьох зміїні. '

Тірлуар каже-далі:

— Якось я вертався з наряду і здибав полоненого, от падло! То був прусський полковник, кажуть, із князівською короною і золотим гербом на реміняччі. Поки його вели траншеєю, він усе репетував: як посміли його зачепити дорогою! І на всіх дивився згори вниз. Я й сказав собі: "Почекай, старе луб'я, я тобі покажу!" Я вловив слушну мить, схистився і з усього розгону дав йому копняка. То він, знаєш, упав на землю і трохи не задихнувся.

— Задихнувся?

— Еге, зі злості: він зрозумів, що його офіцерську, шляхетську пані стару копнув простим чоботом, підбитим залізом, простий солдат. Він завищав, як баба, і забився, наче епілептик...

— Я не лихий,— озвався Блер,— У мене діти, і мені жаль колоти вдома навіть свиню знайому, але цього гада я б залюбки штрикнув — раз, та й годі!

— І я також.

— Та ще не забудьте,— каже Пепен,— що' в них срібні каски й револьвери, за які завжди можна дістати сто монеток, та призматичні біноклі, яким ціни нема. От лихо! Скільки я прогавив таких випадків на початку війни! Дурний ще був тоді. Так мені й треба. Але не турбуйся: срібна каска в мене таки буде. Чуєш, присягаюся, що буде! Я хочу не тільки шкуру, але й добро Вільгельмового золотопогонника. Можеш бути певний: я зумію його роздобути до кінця війни.

— А тп гадаєш, війна скоро скінчиться? — питає хтось.

— А хіба ні? — відповідає інший.

1 ... 4 5 6 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогонь, Барбюс Анрі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогонь, Барбюс Анрі"