Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Іван Наумович Вергейчик, педіатр, Олена Іллівна Воронько, мешканка міського селища Брагин, Світлана Говор, дружина ліквідатора, Наталя Максимівна Гончаренко, переселенка, Тамара Іллівна Дубиковська, мешканка міського селища Наровля, Альберт Миколайович Зарицький, лікар, Олександра Іванівна Кравцова, лікар, Елеонора Іванівна Ладутенко, радіолог, Ірина Юр’ївна Лукашевич, акушерка, Антоніна Максимівна Ларивончик, переселенка, Анатолій Іванович Поліщук, гідрометеоролог, Марія Яківна Савельєва, мати, Ніна Ханцевич, дружина ліквідатора.

«Давно не бачу щасливих вагітних жінок... Щасливих мам...

От вона тільки-но вродила. Очуняла. Кличе: «Доктор, покажіть мені! Принесіть!» Мацає голівку, лобика, тільце. Пальчики рахує... На ніжках, на ручках... Перевіряє. Упевнитися хоче: «Доктор, у мене нормальна дитина знайшлася? Усе гаразд?» Принесуть його годувать. Боїться: «Я недалеко од Чорнобиля живу... Я туди до мами їздила... Я під «чорний дощ» попала...»

Сни оповідають: то телятко привела восьминоге, то цуценя з їжачиною головою... Такі чудернацькі сни. Раніше таких снів у жінок не бувало. Я не чула. У мене тридцять літ акушерського стажу...»

«Я все життя живу в слові... Зі словом...

Викладаю в школі російську мову й літературу. Це, здається, було на початку червня, йшли екзамени. Раптом директор школи збирає нас і оголошує: «Завтра всім прийти з лопатами». З’ясувалося: мусимо зняти горішній заражений шар землі круг шкільних будівель, а потім приїдуть солдати й заасфальтують. Питання: «Які видаватимуть захисні засоби? Чи привезуть спеціальні костюми, респіратори?» Відповіли, що ні. «Візьмете лопати й будете копати». Тільки двоє молодих учителів відмовилося, а решта пішли й копали. Пригніченість — і водночас відчуття виконаного обов’язку, живе це в нас: бути там, де важко, небезпечно, боронити батьківщину. Хіба я на що інше своїх учнів наставляла, тільки на таке: піти, кинутися в огонь, захищати, жертвувати. Література, яку я викладала, вона не про життя, вона про війну. Про смерть. Шолохов, Серафимович, Фурманов, Фадеев... Борис Полевой... Тільки двоє молодих учителів відмовилося. Але вони з нової генерації... Це вже інші люди...

Рили землю з ранку до вечора. Коли поверталися додому, дивним здавалося, що працюють міські магазини, жінки купують панчохи, парфуми. У нас уже жили воєнні відчуття. І було куди зрозуміліше, коли зненацька постали черги за хлібом, сіллю, сірниками... Усі кинулися сушити сухарі... Підлогу мили п’ять-шість разів за день, вікно зашпаклювали. Увесь час слухали радіо. Ця поведінка здалась мені знайомою, хоч я народилася після війни. Намагалась аналізувати свої почуття й вразилася з того, наскільки швидко перебудувалась моя психіка, якимось незбагненним чином я виявилась обізнана з воєнним досвідом. Могла собі уявити, як покину дім, як ми з дітьми виїдемо, які речі заберемо, що напишу мамі. Хоч довкола текло звичайне мирне життя, по телевізору показували кінокомедії.

Але пам’ять підказувала... Ми завжди жили з жахом, ми вміємо жити з жахом, це наше питоме середовище.

Тут нашому народові нема рівних...»

«Я не була на війні... Але мені це нагадало...

Солдати вступали в села й евакуйовували людей. Сільські вулиці заполонила воєнна техніка: бронетранспортери, вантажівки під зеленим брезентом, навіть танки. Люди покидали свої хати при солдатах, враження від того було гнітюче, а надто в тих, хто пережив війну. Спершу винуватили росіян — вони винні, їхня станція... Потім: «Комуністи винні...» Серце калатало від неземного страху...

Нас обдурили. Пообіцяли, що ми за три дні повернемося. Покинули ми дім, лазню, різьблений колодязь, старий сад. Уночі перед від’їздом я вийшла в сад і побачила, як розкрилися квіти. А вранці вони всі впали. Мама не змогла пережити переселення. За рік померла. Мені два сни повторюються... Перший — бачу наш порожній дім, а другий — біля нашої хвіртки, серед жоржин стоїть моя мама... Жива... І усміхається...

Весь час порівнюють із війною. Але... Війну можна зрозуміти. Про війну мені батько розповідав, я книжки читала... А тут? Лишилося від нашого села три цвинтарі: на одному люди лежать, воно старе, на другому — постріляні пси й коти, яких ми покинули, на третьому — наші хати.

Навіть наші хати поховали...»

«Щодня... Я щодня ходжу своїми споминами.

Тими самими вулицями, повз ті самі будиночки. Таке тихе в нас було містечко. Ніяких заводів, лиш цукеркова фабрика. Неділя... Лежу, загоряю. Біжить мама: «Дитинко, Чорнобиль вибухнув, люди по хатах ховаються, а ти під сонцем». Я посміялася — від Чорнобиля до Наровлі сорок кілометрів.

Увечері біля нашого дому спинилися «Жигулі», заходить моя знайома з чоловіком: вона — в домашньому халаті, він — у спортивному трико і в якихось старих капцях. Через ліс, путівцями вибиралися з Прип’яті... Втікали... На дорогах чергувала міліція, військові пости, нікого не випускали. Перше, що вона до мене закричала: «Негайно треба шукать молоко й горілку! Негайно!» Кричала й кричала: «Нові меблі саме купили, холодильник новий. Шубу собі пошила. Усе покинули, обв’язали целофаном... Ніч не спали... Що буде? Що буде?» Чоловік її втишував. Він розповів, що над містом літають вертольоти, а вулицями їздять військові машини й поливають якоюсь піною. Чоловіків забирають на півроку в армію, як у війну. Цілими днями сиділи при телевізорі й чекали, коли Горбачов виступить.

Власті мовчали... Тільки аж як травневі свята одшуміли, Горбачов сказав: не хвилюйтесь, мовляв, товариші, ситуація на контролі... Пожежа, просто пожежа. Нічого страшного... Люди там живуть, працюють...

Ми вірили...»

«Такі картини... Боялася вночі спати... Очі стулити...

Гнали худобу... Всю худобу з виселених сіл гнали до нас у райцентр на приймальні пункти. Ошалілі корови, вівці, поросята бігали вулицями... Хто хотів, той ловив... Із м’ясокомбінату машини з тушами йшли на станцію Калиновичі, звідтам вантажили на Москву. Москва не приймала. І ці вагони, вже могильники, верталися назад до нас. Цілі ешелони. Тут їх закопували. Запах гнилого м’яса переслідував по ночах... «Невже так пахне атомна війна?» — думала я собі. Війна мусить пахнути димом...

У перші дні наших дітей вивозили поночі, щоб менше люду бачило. Ховали біду, таїли. А народ однак довідувавсь. Виносили на дорогу до наших автобусів бідончики з молоком, пекли булочки.

Як у війну... З чим іще порівняти?»

«Нарада в облвиконкомі... Воєнна обстановка.

Усі чекають на виступ начальника цивільної оборони, бо коли хто й пригадав що-небудь про радіацію, то хіба якісь уривки з підручника фізики за десятий клас. Тамтой виходить на трибуну й починає переповідати написане в книжках і підручниках про атомну війну: отримавши п’ятдесят рентґен, солдат повинен вийти з бою, як будувати схрони, як користуватися протигазом, про радіус вибуху... Але тут не Гіросіма й Нагасакі, тут усе інакше... Ми ж здогадуємося...

У заражену