Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Це був звичайний спальний район — школа, лікарня, невеликий базарчик, де бабусі торгували фруктами, помідорами і зеленню, далі церква, обсаджена трояндовими кущами. Я не дуже часто там бувала, тому й не відразу зорієнтувалася, де знаходиться потрібний мені будинок. Ішла повільно, штовкаючи перед собою візочок, та роздивлялася навкруги.

Був теплий сонячний день, але в повітрі уже відчувалася передосіння прохолода. Легкі павутинки кружляли в повітрі, хоч і не пора ще була для “бабиного літа”. Мені чомусь було трохи сумно. За кілька днів мої одногрупники розпочнуть навчання, я ж залишилася “за бортом”. Наступного року, коли закінчиться моя академвідпустка, мені доведеться навчатися з іншим курсом, звикати до нових людей. Звичайно, я могла вже зараз залишити малого з батьками, а сама поїхати вчитися. Але я була не готова розлучатися з ним, поки Ярик такий маленький і безпомічний. Та й на штучне вигодовування не хотілося переводити. 

Отож, я мала цей рік сидіти вдома, і хоча в принципі все в мене було добре, я відчувала зараз себе самотньою і нікому не потрібною.

Щоправда, цей настрій тривав усього кілька хвилин. Бо незабаром я побачила Олега, котрий стояв біля під’їзду двоповерхової споруди з написом “Готель” на трохи пошарпаному життям фасаді. Він радісно усміхався і махав мені рукою.

Перша моя думка була — повернутися й швидко піти геть.

Він що — знущається — привів мене до готелю, як якусь хвойду? 

Казав же, що в нього власна майстерня…

Але потім я побачила, що цей готель насправді був перероблений під такий собі офісний центр. Його стіни рясніли табличками з назвами фірм, підприємств та магазинів, що були тут “прописані”. 

А біля дверей виднілися рекламні щити, які закликали перехожих придбати золоті прикраси, зіграти в лотерею, скористатися послугами приватного нотаріуса та ще багато чого…

 — Привіт! — Річинський уже стояв поряд зі мною та впевнено забирав із моїх рук візочок. — Ось тут я і працюю. Бачите там, на другому поверсі, великі пластикові вікна?

Справді, на фоні старих, схоже, ще радянських віконниць, ті два  металопластикові пакети виглядали досить солідно. На підвіконні стояла ваза з квітами — різнокольоровими айстрами.

 — Я прийшов раніше і навів порядок у майстерні, бо зазвичай тут такий творчий безлад, — пояснив Олег, відчиняючи двері під’їзду і пропускаючи мене першою досередини. Потім він узяв візочок та легко поніс його сходами, а я подріботіла слідом.

Ярик прокинувся і з цікавістю витріщався на незнайомого дядька, але не висловлював невдоволення. Навпаки, щось забелькотів своєю дитячою мовою.

 — Здається, йому тут подобається, — зрадів Олег.

 — Ой, він любить мандрувати, — махнула рукою я. — Куди завгодно, аби вдома не сидіти. 

 — Ось ми й прийшли, — він зупинився перед новими металевими дверима, поставив візок і дістав з кишені куртки ключі. За мить двері відчинилися, і господар майстерні жестом запросив мене досередини.

 — Будьте, як удома, — усміхнувся.

 — І не забувайте, що в гостях… — продовжила я.

Майстерня була невеликою,  але світлою і чистою. Я очікувала побачити  щось таке, як у фільмах — багато картин на стінах, мольберти, фарби, статуетки… але приміщення було майже порожнім. Біля дальньої стіни — невеликий диванчик, ближче до дверей — шафа, кілька пластикових крісел, таких, як у вуличних кав’ярнях. Збоку ще одні двері — мабуть, вони вели до ванної кімнати чи комірчини.

 — А де ваші картини? — спитала я, узявши на руки Ярика, котрий, як завжди, коли візок зупинявся, почав проситися назовні. 

 — Я саме відправив їх другові, котрий відкрив власну галерею, а в ній поки що немає чого виставляти. Тут залишив тільки незакінчені роботи, можу показати.

Він відчинив дверцята шафи і дістав звідти полотно. Воно здалося мені якимось хаотичним нагромадженням кольорових мазків, знаєте, як ото дитина бере пензлик, і квацяє ним то туди, то сюди.

 — Не вразило? — спитав Річинський.

 — Та ні, дуже гарно, — мій голос прозвучав не надто впевнено. 

 — А ви трішки відійдіть. Ось так, до дверей. Дивіться, я поверну до світла…

Я зробила кілька кроків назад — і сталося диво. Картина, ніби під впливом якоїсь магії, разюче змінилася. 

Тепер на ній можна було розрізнити шматочок пейзажу — річка, зарості очерету, блакитне небо з білими купчастими хмарами… Звичайно, було видно, що робота незавершена, проте у ній художникові вдалося передати сам настрій безтурботного літнього полудня, блиск сонячних променів на воді… Здавалося, я навіть почула хлюпотіння хвиль об борти старого човна, котрий притулився поблизу берега.

 — Яка краса! 

 — Вам подобається? Справді? 

Він аж розцвів:

 — Хочете, подарую її вам?

 — Та ні, що ви, мені незручно…

 — Я з великим задоволенням, от тільки допишу цей пейзаж. Мені хотілося відтворити шматочок літа, щоб і взимку було тепло, коли дивишся на нього.

Несподівано я відчула себе спокійно і невимушено, немов уже давно була знайома з цією людиною. І його майстерня викликала в мене відчуття затишку.

 — Ну що, спробуємо попрацювати? — Річинський ніби знітився, і голос його був роблено-бадьорий, як у диктора ранкової телепрограми.

 — А що мені треба робити? 

 — Сідайте ось сюди, на цей диванчик. Так, щоб вам було зручно. 

 — Рухатися не можна?

Малий, як назло, не хотів сидіти спокійно, крутився, вовтузився.

 — Зараз я дам йому пляшечку, — вибачливо сказала я.

 — Він їсти хоче? — Річинський усміхнувся. — Я зовсім нічого не знаю про дітей. Вони для мене як істоти з іншої планети.

 — Та я наче й годувала його вдома, може, зубки лізуть? Щось неспокійний сьогодні.

Ярик відпихав пляшечку рукою і настирливо смикав мене за кофту, пхинькаючи.

 — Перепрошую за незручне питання, але ви годуєте дитину грудьми? — спитав Річинський.

 Я відчула, що червонію.