Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

серце схопило, ночами спати не могла, а вдень місця на свою голову не знаходила. Казала синові: їду! А він дивився на мене, як на слабу на голову, й відказував: «Куди ти, мамо, зібралася? Смерті до рук? Тиха й радісна смерть у власній постелі тебе вже не влаштовує? Треба конче, щоб руки-ноги повідривало ракетами? Чи бетонною плитою накрило!» Так казав, як то наче людина переступить кордона із Україною й одразу їй на голову впаде ракета й заб’є на наглу смерть! Я собі сина слухала, а про своє думала. Ходила кругами, пила заспокійливе, новини дивилася, Бога просила… шоб путін здох. Але він не здихав, ракети не закінчувалися, але урвався мій терпець. А тоді ще й той сон наснився. А тому я сказала синові й онукам, хочте собі там чи ні, а я пакую саквояжа і їду. Бо ше під холєру вмру, а так Україну й не побачу. І от я тут.

Баба Ганя втерла кутиком хустки щоку:

— Ой Мальвочко, така страшна война… І колись такої страшної, певно, не було. Бо навіть німець таким вар’ятом не був, як ці прокляті лапті. Так хтять нас зо світа звести, ну ти подумай. Само унітаза в хаті не має, на відро ходить,— то де вже нать в нашому селі хто на відро ходить нинька, га? Нема такого! — коників з гімна ліпить, три струни на балалайці вивчило й дума, шо воно пуп землі. Птху! Москалина чортова, а сиділо би на тому свому болоті, як та жаба. То нє, прийшло нам на нашу землю пшеницю палити, над людьми так страшно іздіватися. Свят, свят, свят. Боронь Боже кому таку страшну війну бачити.

Баба Ганя швидко перехрестилася, знову розчулено втерла око кутиком своєї хустки. А тоді нагадалася про щось інше.

— Тамо недавно Сянька, з тамтого кутка, ото, знаєш, де Грицаїха стара колись жила, то стаміце! Ну, шо коло контори, ото, на горбку, помниш, шо хата така ше когутами була помальована? То стала мені недавно коло магазіна й каже, як то втомилася вона вже од тої войни, бо скіко ж то вже мона. А мені й довго не треба, я як той сірник. Кажу, де ж то тобі тутай та война, Сянька, чи ти вже геть совісті не маєш?! Де ти ту войну бачила чи чула в сему забитому селі посеред полів, де зайці скачуть! То ти втомилася?! А як орда сюди-во дойде, шо будеш робила? Чим будеш воювати? Може, городником своїм станеш махати? Чи язиком як помелом? Чи дременеш, куди очі бачили, як той заїць, і тіко тебе й бачили. А вона, ну ти собі таке подумай, бере каже мені: але ж жили якось в союзі всі разом і не сварилися, а то повидумували політіки собі войну, а прості люди страдають. Гі-і-і-і-і, мені аж кров у голову вдарила. Думала, я її під магазіном тим і кончу під холєру. Посадять, думаю, бабу. Ну бо де то таке мона витримати слухати? То ти, кажу, розтелепа така, ше будеш казати мені тутай про дружбу й жвачку?! То всі нормальні люди нині тяжко працюють, шоб країні якось помогти, шоб бодай якось нашим хлопцям на фронтах тих помогти, а вона втомилася. Шо ти мелеш, кажу. Піди, оно, лучче сніг перед школою одкидай, то з тебе хоч якийсь толк буде. Отака-во вже, од тих пирогів і ковбас печених, отака-во, не збрешу, вже одвірка собою вивалить, нею города орати не переорати, а може, думаєш, хоць банку сала хлопцям передала? Та де. Втомилася вона, бачиш-но!

Баба Ганя розійшлася, аж захекалася. Серж налив нам всім трохи вина, і ми випили за Велику Перемогу.

— А чо сон такий наснився тобі? Як собі думаєш? — баба Ганя була майстринею повертати русло розмови різко не в той бік.

— Якби ж то знати,— стенула плечима тітка Мальва. Трохи посиділа, а тоді наколола на виделку ще один шматочок оселедця.

— Я думала, ти вже й не схочеш сюди навідатися. Але вже як приїхала, то скажи, може, шось би собі хтіла де побачити? Чи куди одвезти тебе?

— Маю два тижні всього, Ганю, а сили вже не ті. Я собі тут, у селі побуду. На могилки діда-баби піду, вареників з капустою з тобою наліплю, як то колись ми в чотири руки ліпили! — відказала тітка Мальва.

Баба Ганя всміхнулася.

— Пощедрую! — ожила тітка.— Так, як колись на селі тут щедрували, Ганю, ото забава була! Всі чекали того Різдва, бо ж то сила-силенна святкування! І зірку таку файну носили, і вдягалися всяко, і по хатах ходили, людям співали. Ото вже б я куті з’їла, отак пощедрувала, та вже й вмирати можна.— Тітка Мальва підморгнула до нас.— Але ж то, певно, не водять вже зараз ту козу на селі, певно, повідмирало вже все: і село, і забави оті, і традиції… І Маланка разом із ними… Скільки років минуло, вже тутешня генерація не підтримує, певно, такого…

— Як то нема? — не стримався Борис, згадав, що в нього є голос, і вискочив як піп з конопель, ну чи Пилип.— Ясно, шо є! Та тут на селі така Маланка, що аж! От де серце всіх традицій! Все побачите! Ше й фотокарточок наробите собі на пам’ять.

Серж витріщив на нього очі в німому заціпенінні.

— Тільки ж зараз в Україні календар поміняли й дати змінилися: маємо тепер спершу Різдво, а Маланка то вже аж на Новий рік, виходить, 31 грудня,— пояснила я, гортаючи в телефоні календар свят.

— То пощедруємо, обов’язково! — пообіцяв Борис і так промотивувався, що аж підлив собі ще трохи домашнього вина.

Тітка Мальва всміхнулася.

— А чи стоїть ше наша стара хата, Ганю? Батько з матір’ю тоді колодку як повісили, то так, певно, й досі висить? Як не розвалилася ше і на доски не розікрали…

— Не розікрали, Мальво. Але колодку ту мусіли були зірвати, у 2022-му тре було людей з-під Херсона десь поселити, їх не багато, дьві сім’ї було, то одних на старій хаті у Василя Бараболі поселили, а вже інших то й пустила в вашу хату. Не гнівайся вже, то люди добрі були, чистенькі. А вже ж як той Херсон і села трохи наші хлопці звільнили, то вони туди вернулися, не схтіли тут сидіти, додому поїхали. Я просила, казала, там же таке страшне робиться, літають ті ракети, а вони — додому й всьо. І шо тут скажеш…

— І я їх розумію,— задумливо промовила Мальва.— Де ти бачила, щоби я на таке гнівалася. Файно, що людей добрих прихистили. І в Канаді багато місцевих українцям помагає, тим, що від війни по­втікали…

— Ну та наякже. Тре помагати. Хто без хати зостався, хто від смерті вирвався… Не всяк може під ракетами