Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

жити, Мальво, не всяк… А хата ваша стоїть. Десь там трошка, може, шо попереставляли, підбілили, шоб освіжити людям все, а так нічо не чіпали. Та й стоїть далі пусткою. І, думаєш, тікі ваша? Федори Коньоздрихи пусткою стоїть. Філика внуки забралися геть ше коли, чекай-чекай, мо, згадаю, в якому році… Ат пам’яті нема, не згадаю! Раїска, шо тамо в долині на повороті жила, спилася й одної зими замерза під плотом, яке то страшне жінці пити, то геть мозги одбирає, земля їй пухом і Царствіє небесне…

Баба Ганя перехрестилася. А тітка Мальва співчутливо захитала головою.

— Ковбасюк ходить ше по селу, матньою трусить, але вже толку з нього мало. Панкратівна вмерла, дуже страшний рак до печінки їй був вчепився, і всьо. Та й таке. Йде час, люди вмирають, а хати ше стоять їхні…

— А той Мирон, шо з хутора приходив, не знаєш, чи живий ше? — тітка Мальва сховала погляд на столі поміж тарілок.

Цвіта уважно сканувала кожен тітчин рух, жест і мімічну зморшку.

Баба Ганя й собі погляд сховала. Замнулася.

— Не знаю, Мальво, скільки вже років спливло. Не чула я ніц про нього.

Тітка Мальва мовчки похитала головою і взялася пити узвар зі склянки.

Ми ще трохи погомоніли, а потім баба Ганя постелила нам трьом на великій хаті, як вона каже, а тітці — у боковій кімнаті. І поки вони там собі щось шепталися, ми позносили миски на кухню і стали колективно наводити лад. Без балачки на високих оборотах не обійшлося.

— Ти дурне? — розпочав нашу світську розмову Серж.

Борис витріщився на Сержа від несподіванки.

— Ти на що тільки шо підписалося? Маланка! Та ти хоч поняття зелене маєш, шо то? — Серж вирішив висловити Борису усе своє невдоволення на правах старшого брата.— Я, бляха, мало того шо й так втомився як віл, думав, ну відлежуся на селі, в спокої, в ситості. Все, що мені було потрібно для щастя, це дванадцять страв, трохи горілки з перцем, свіжого повітря й сну. Яка в час ночі Маланка? Я не підписувався на оце все!! Ти в нас за козу будеш, чи як?

— По-перше, чо ти кричиш? Ну приїхала старша людина зі своїми сентиментами й ностальгіями в Україну перед смертю. Може, то її останні дні? Шо тобі — шкода зробити їй Маланку?

— Зробити їй Маланку.— Серж повів очима.— Ну давай, погугли. Вперед, чого ти? Великий відродитель українських традицій на селі! Вперед. Я, прям аж зачекаю.

Борис демонстративно взяв телефон і щось почав діловито клацати.

— Ну, припустімо, от: Маланка — новорічне колядування, ігрища, ворожіння, ряджені, обряд «Водіння кози». Або ще отаке є: українське народне свято… вечір напередодні Нового року… традиційний обряд із переодяганням у тварин і фольклорних персонажів.

— Фольклорних персонажів, бляха.— Серж усім серцем не приймав наразі жодних традицій.— Слухай, а ти чо перед Мальвіною тією так вислужуєшся, га? Думаєш, вона тебе в заповіт свій упише?

— Меркантильна ж ти морда, Серж, ні серця вже в тебе не лишилося, ні совісті,— Борис ображено захитав головою і продовжив читати з інтернету: —

Молодь влаштовує театралізовані дійства: перевдягається в Маланку, козу, цигана, діда та інших персонажів, усі танцюють і співають щедрівки. Та шо тут робити? За могорич — зібрати в селі молодь і влаштувати цей карнаваль! Та й усе! Маріє, будеш козою?

— Легко! Я з цієї ролі й не виходжу,— пожвавішала я.— Але, гадаю, роль молоді на селі ти дуже сильно переоцінюєш. Хіба пощастить. Ну або дітей позбирати. Чи дідів-бабів, з тих, в кого ще є порох в порохівницях.

— Кхгмб! — пирхнув Серж.— Геріатрична Маланка. Божевільня номер вісім.

— Так, я попрошу! — розійшовся Борис.— Не хочеш, не роби. Хто тебе заставляє? Без тебе щедрувати будемо.

— Та ти шо. Щедрувальник мені знайшовся. А ну защедруй! Бодай одну пісню, ага! Давай, давай! Ось твоя сцена. Щедруй!

Борис швидко поклацав у мобільнику. І вже за мить почулися акорди піаніно, біти й приємні дівочі голоси: «Чи вдома-дома, пан господар, щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям, на здоров’я».

— Ось, прошу дуже, гурт «Правиця» — «Щед­рівка»! Цією почнемо! — урочисто оголосив він.— А є ще «Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка!» Ну слухайте, це ж класика Леонтовича. Пропоную оцю брати на біс!

Борис розійшовся не на жарт.

— А закривати будемо… закривати будемо… О! «Ой, сивая та й зозуленька!» Точно.

Серж подивився на Бориса, як на божевільного.

— Бачу, до когось уже зозулька явно прилетіла,— буркнув Серж, розставляючи миски до холодильника.

Борис не зважав і сяяв, як новорічна ялинка.

— Залишилося знайти молодь і вперед!

— І добре б знайти того Мирона,— озвалася Цвіта, яка висловила бажання пити чай, тільки б не йти спати.

— Думаєш, він ще живий? — озвучила я те, про що подумала ще одразу за столом.

— А хтозна. Але знайти треба…

• • •

Тітка Мальва лягла спати. Коли баба Ганя прийшла на кухню, у нас уже повним ходом кипіла нарада. Ми утрьох і Цвіта четверта постановили, що ­мусимо виконати тітчині три бажання: відвезти її завтра до старої хати, влаштувати Маланку й водіння кози на селі й знайти Мирона. Інакше ходити нам нензами по цьому світу до кінця свого життя. Вирішили таки розпочати з пошуків Мирона, бо то була найтяжча задача.

— Ближні села по периметру — раз, два і три. Це якшо припустити, шо колись до клубу — через поле, через гай — пішки ходили, то оце наші основ­ні геоточки,— Борис вивів карту села на екран свого мобільного.

— То шо ми мандрівним цирком шапіто зара хуторами й ближніми селами поїдем? Вибачте, перепрошуємо, знаємо, шо ви варите холодці, але нам треба конче, кров з носа, знайти Мирона такого-то, який триста літ тому назад приходив у село Ц. до клубу на танці й міг знатися з Мальвіною. Нормальні? Нас в дурку санітари заберуть.— На Сержа, очевидно, саме найшов ретроградний Меркурій, бо він тільки те й робив, що бурчав.

— Ну таке. Звучить трохи в стилі «піди туди, не знаю, куди, знайди того, не знаю, кого»,— озвалася я.

— Ну, може, наберіть ту головиху вашу, вона ж мусить на оті різні з’їзди всія голів їздити? Може, вона