Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

Мирослава, переодягнувшись у домашній одяг, зайшла на кухню. Бабуся розкладала трави в баночки й, озирнувшись, всміхнулася. Приготувавши разом вечерю, Мирослава запитала:

— Як мені надалі тебе називати: бабуся Серафима чи… бабуся Далія? — склавши руки на грудях, усміхнулася Міра. — Я вже заплуталася.

— Далія. Хоча я вже за двадцять років звикла до імені Серафима.

Далія, присівши на стілець, дістала із шкатулки срібний браслет із чорним агатом.

— Вікторія сказала, що твій камінь тріснув, тому найкращі майстри в Кеймарті зробили тобі браслет із чорного агату. Нехай він оберігає тебе й надалі.

Мирослава, присівши, широко всміхнулася й взяла його в руки. Побачивши гравіювання навколо, промовила:

— Він прекрасний.

Почувши, як двері відчинилися, Міра й Далія переглянулися. На кухню зайшла змучена Вікторія. На її обличчі були рубці, і жінка, кивнувши, взяла стакан із водою і залпом випила.

— Мамо, що з тобою трапилося? — схвильовано вигукнула Мирослава.

Вікторія, зітхнувши, обійняла доньку й рукою махнула матері. Далія підійшла, і Вікторія обійняла і її.

— Нелегка була ніч, і день не кращий, — промовила. — Я рада вас бачити. Розмови потім. А зараз хочу прийняти ванну.

— Мамо!

Мирослава пішла слідом за матір’ю. Вона, озирнувшись, журно всміхнулася й промовила:

— Зі мною все нормально. Лише кілька подряпин. Буде привід взяти лікарняний на роботі.

Мирослава, спостерігаючи, як матір діставала із шафи одяг і рушники, швидко промовила:

— Сьогодні приходив Гідеон, — опустивши голову, схилилася боком об стіну.

— Що? — Вікторія, оглянувшись, стиснула в руках одяг. — Що він хотів від тебе?

— Прийшов із попередженням від твоєї тітки, — відповіла Міра.

— Вона показала йому свої спогади з дитинства, — вигукнула з кухні Далія. — І скоро я зустрінуся з Корнелією.

Мирослава, зітхнувши, поглянула на матір і кивнула. Вікторія, ледве добираючи слів, розвела руками.

— Пробач. Я наївно думала, що в ньому хоча б трішки є щось… хороше, — знизала плечима Мирослава. — Я бачила в його очах сльози.

— Сльози? — скривилася Вікторія. — Це останнє, що від нього можна очікувати. Я вже нічому не здивуюся.

— Я б так не думала! — виглянула з кухні Далія.

— Мамо, давай я спочатку сходжу у ванну! — фиркнула Вікторія. — І ти сама не підеш на зустріч із Корнелією!

— Йди у ванну, Лорейн! — махнула рукою Далія. — Ну не вб’є ж вона мене!

Мирослава, дивлячись то на матір, то на бабусю, склала руки навхрест.

— Я хочу навчитися відкривати портал! — промовила Мирослава.

Вікторія поглянула на доньку й захитала головою. 

— Ну, якщо ви не хочете навчити мене цьому, тоді я змушена попросити допомогу в Дем’яна, — закусивши нижню губу, сказала Міра.

— Доки мене не було в місті, ти зблизилася з ним? — прижмурившись, запитала Далія.

Мирослава всміхнулася й, склавши руки на грудях, опустила голову.

— Ви мене обоє з розуму зведете! — голосно промовила Далія.

— А я тут при чому? — знизала плечима Вікторія.

— Можливо, бабуся натякає на Крістофера? — поглянувши на матір, прошепотіла Міра.

— Не видумуй, — захитала головою Вікторія і, зайшовши у ванну, гримнула дверима.

Мирослава не втримала усмішки на вустах. Відчувши прискіпливий погляд бабусі, оглянулася. Далія, нахмурившись, промовила:

— Інколи заради життя приходиться йти на компроміс. І навіть робити ті дії, які, на перший погляд, суперечать моралі.

— Бабусю, що буде, коли ти зустрінешся із сестрою?

— Сестринських обіймів точно не буде, — понуро відповіла Далія і пішла на кухню.

Мирослава, склавши руки в кишені, пішла у свою кімнату. Взявши мобільний телефон, зателефонувала Христині. Подруга не відразу взяла слухавку, і доки Міра слухала гудки, міряла маленькими кроками кімнату.

— Зі мною майже все нормально, — Мирослава почула в слухавці захеканий голос Христини. — Мій басейн закрили на ремонт, тому прийшлося шукати інший. Я пропустила зупинку, на якій повинна виходити, тепер мчу на всіх парах.

— Будь обережною, русалко, — усміхнувшись, промовила Міра й прилягла на ліжко. — Пропоную завтра зустрітися раніше в нашій кав’ярні.

— Ти ще не розповіла рідним про університет?

— Ще ні, — зітхнувши, відповіла Міра.

Христина хмикнула в слухавку й промовила:

— Я також. Будемо штурмом брати деканат. І мені байдуже, що декан один із мисливців. Зрештою, не ми затіяли ту бійню.

— Домовилися. До завтра.

Христина, вимкнувши телефон, поклала його в сумку і забігла в приміщення. Розрахувавшись на ресепшн із привітною адміністраторкою Нелею, пішла шукати жіночу роздягальню. Зайшовши в приміщення, округлила очі й зупинилася.