Читати книгу - "Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров"

— Од життя я не того вимагаю, чого Ви; та навіщо входити в цей предмет, коли я повинен був зважити Ваш обов’язок, глибоко Вами освідомлений, до людини, без Вас безпомічної.

Згадуючи початок їхнього кохання, Куліш додає:

— Коли я тоді, бувши під недавнім очаруванням, так твердо покорився своїй долі, то можете гадати, що сталося з моєю рішучістю, коли ніщо не перешкоджало мені міркувати тверезо про моє й Ваше становище. У мене теж є обов’язки, од яких не можуть звільнити мене жадні прикрості; у мене є спомини, святі для мене — їх не можна забути, не можна перестати поважати. Ось чому й гроші й послуги я пропоную так само старому моєму другу, як і з Вашого боку Вашому. Особисто я лишаюсь вільним в своїх душевних справах, Нікому до них немає діла.

І знов повторена думка про самоту, про обов’язок самоти і про літературну працю, що їй самій він відданий.

— Я сам і вічно буду сам. Краща сторона моєї істоти належить літературі, як способові благочинно впливати на суспільство. До цього часу я мало зробив і, може, зроблю мало; але я знаю, що це мале після моєї смерти призведе до великого.

В травні Куліш збирався їхати до Полтави, але до Чернігова їхати не збирався. Кохання скінчено. Він нездібний кохати.

— Пишіть мені про себе. Я повідомлятиму Вас про себе. Може, колись і побачимось, та для чого? Нам важко бачитись, тобто мені попри всю зовнішню холодність мою. Усе, що почувалось і говорилось, залишило в мені найважкіші сліди. Якось то воно вийшло гидко [«безобразно»], зовсім не схоже ані на Вас, ані на мене, тому що все навколо зроблено гидко, і найкращі душевні рухи мимоволі набувають безглуздих форм. Одно слово я бажав би, щоб цього ніколи не було й викупив би важкі почуття найрадіснішими й поетичними хвилинами.

— Сумно мені, —кінчає Куліш цього свого останнього, прощального листа, — сумно мені, що Ви страждаєте. А я вже кінчив період гострих болей і почуваю тільки глухі. Багато, багато і без того в мене гіркости на душі. Одна енергія діяльности підтримує мене.

Підбиваючи підсумки своїм взаєминам з Милорадовичівною, Куліш казав про біль і сором.

Гидко й важко йому, коли він згадує про свій роман з Глібовою.

Не вмів любити й не любив любови Куліш…

Розділ V

Ганна Рентель

1

В травні року 1860 Куліш приїхав до Полтави, де в нього був давній приятель Дмитро Павлович Пільчиков.

Куліша, автора «Чорної ради», видавця «Записок о Южной Руси» та «Хати», зустріли в Полтаві з великою пошаною й приязню.

9 травня Пільчиков улаштував обід, на який запросив декого з українофільськи настроєної молоді і, між іншим, О. Кониського.

«Куліш був, — як розповідає О. Кониський, — людина типово вродлива, розумна, добре освічена, та всі ці якості перед молодими ентузіястами-демократами затьмарювала якась Кулішева пиха, холодна стриманість і надмірне його самолюбство; Куліш не припускав у суперечках жадних заперечень навіть збоку Пільчикова».

Як і раніш, так і тепер і завжди Куліш поводився відчужено, тримався в товаристві відокремлено. Він не тільки не любив підлещуватись, запобігати, але разом з тим він мав нахил дратувати й зачіпати. Може, це була проста властива йому маніра поводитись, а може він це робив і навмисне.

«Найбільше нам не подобалося, — каже О. Кониський, — що Куліш розмовляв з нами російською мовою, не зважаючи на те, що я й Пільчиков декілька разів починали розмовляти мовою українською».

Це так схоже на Куліша: лідер тодішнього українофільського громадського руху, він навмисне розмовляв російською мовою. Цієї маніри суперечити й протиставляти себе іншим не зрозумів Кониський.

Приймали Куліша в Полтаві як визнаного проводиря. На його пошану українська громада улаштувала обід в залі міського саду. Внесок, як на той час, був досить високий — 3 карбованці сріблом. Записувались протягом трьох днів і 7-го припинили запис, бо записалось на обід понад двіста осіб, а більше заля не могла вмістити.

Обід, що відбувся 9 травня, й промови на обіді носили урочистий, помпезний характер: імена Куліша й Шевченка були проголошені, як імена визнаних ідеологів і ватажків українського руху. Обід кінчився дуже пізно, й більшість публіки проводжала Куліша до його помешкання з музикою!

Вранці другого для полтавці з такою ж урочистістю проводжали Куліша до першої поштової станції.

Куліш з Полтави поїхав в Василівку до матері Гоголя, де Кулішеві дуже подобалося і де він любив гостювати. З Василівки 10 травня Куліш писав Шевченкові, малюючи своє перебування в Полтаві та цей славетний бенкет.

— Полтавці, зазвавши мене до себе на бенкет, жалкували, що Ви до них торік не завітали. Скільки не було там на бенкеті речей поважних, то знай Ваше славне й шановне ім’я споминали так, як рідна сім’я споминає про свого батька, що десь далеко живе на чужині. Пили не раз за Ваше здоров’я й просили мене вблагати Вас, щоб Ви хоч на ту весну пошанували Полтаву, явивши їй свою кохану й шановну персону. Оцеж я, виповняючи свою обіцянку, запевняю Вас, що ніде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут бо не то пани й паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим Кобзарем, наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи на пам’ять — і тривайте, чи не по Кобзареві й Богу моляться.

Тоді саме в Пільчикових Куліш зустрів і познайомився з молодою вродливою панночкою — Ганною Павлівною Рентель: «Козявка», як її звали в вузькому колі близьких знайомих. На панночку справив велике вражіння сам Куліш, ця урочиста його зустріч в Полтаві, тріюмфальний нічний факельцуґ, помпезний бенкет, проклямативні промови. Куліш здався їй справді особою виключною й добірною. Кулішеві теж сподобалась ця гарненька молода дівчинка, що з побожним дивуванням розмовляла з ним і питала в нього порад: як жити й що робити!

Ганна Павлівна Рентель була дочка дідича, що йому з великих колись маєтків дістався в спадщину тільки маленький хутір Ганнинський біля Диканьки.[48] Наїжджаючи до Полтави, Рентелі завсігди винаймали кімнату в матері Пільчикових, і саме через Пільчикових Куліш і провадив листування з своєю «Козявкою».

Куліш любив подвоювати романи. Розпочинаючи один, він паралельно розпочинав і другий. Йому подобалося снувати разом нитку двох кохань. Він не уникав подвійности, подвоєної а