Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Авторка змалювала у своєму щоденнику життя трьох поколінь власної родини. Одного дня для кожної із жінок наставала мить, коли вона повинна була прийняти свою долю й лишитися в домі доглядати за Полуничкою. І кожну із цих жінок у селі вважали відьмою. Їх боялися, їх ненавиділи, але, коли було треба, то проходили за допомогою в сутінках, намагаючись нікому не втрапити на очі та несучи в торбах продукти та все, чим вони могли заплатити.

Двоюрідна онука Полунички стала її четвертою опікункою та четвертою відьмою цього дому. ­Після смерті матері вона повернулася сюди з міста, де встигла закінчити медичний університет, і протрималася десять років, зносячи косі погляди, перемовляння за спиною та вимазані багном двері.

Судячи із записів, уривчастих і нечастих, одного дня в її житті з’явився чоловік. Кілька років він навідувався до неї потайки серед ночі та йшов, ледве на обрії з’являлися перші промені сонця. Він знав про Полуничку й навіть приносив їй гостинці, але вдень навіть не дивився в бік авторки щоденника, казав, що не може ризикувати своєю репутацією.

Поступово замітки сповнилися болем, розчаруванням і чорною тугою по тому, як все могло скластися інакше. Почерк став нерівним, наїжачився гачками та зазубринами. Слова наповзали одне на одне, ніби п’яні, то підносячи рядок угору, то падаючи в самий низ сторінки. А потім щоденник раптово обірвався, ледве зошит перевалив за половину — ніби в авторки більше не було сил його писати. Лише на останній сторінці синім чорнилом було виведено:

Я так і не наважилася сказати Полуничці про те, що їду. Я не справилася. Але я повинна поїхати, щоб на моє місце міг прийти хтось інший.

Згорнувши щоденник, Мирка ще якийсь час сиділа, втупившись у порожнечу. Все написане — правда чи витвір чиєїсь бурної уяви? Але ж вона сама була свідком дивних подій у цьому будинку й чула спів уночі…

Нарешті Мирка підняла голову й обережно гукнула:

— Полуничко, ти тут?

Перші кілька секунд було так тихо, що Мирка чула, як кров стукає в неї у скронях, а після над головою прошелестів боязкий шурхіт. Потім залунали невпевнені кроки.

Мирка була в будинку не сама. Те, що тільки мить тому вона могла вважати власними фантазіями, виявилося правдою. На горищі весь час перебувала якась сутність, природу якої зі щоденника зрозуміти було складно, але те, що сутність ця виходила за межі нормальності, не викликало ніяких сумнівів.

Ледве втримавшись, щоб не закричати, Мирка повільно й обережно посунулася до виходу. Але, почувши скрип десь позаду, не витримала й побігла геть, не розбираючи дороги. Усім тілом ударилася об двері, як міль у ввімкнуту лампочку, вивалилася на вулицю та на повному ходу врізалася в мужчину, що стояв на порозі.

Той був високим, широкоплечим і викликав тваринний жах: болотяного кольору фуфайка, сірий шарф, що туго обтягував обличчя, лишаючи відкритими тільки очі, у руці — сокира. Мирка скрикнула та відчайдушно забилася, намагаючись відштовхнути супротивника.

А потім до неї долинув голос:

— Що сталося? З глузду з’їхала чи шо?

Голос цей, хрипкий і приглушений, належав Степанові. Він стягнув шарф з обличчя та здивовано подивився на дружину:

— Так мене ще не зустрічали…

Тільки зараз Мирка помітила в нього за спиною невеличку ялинку, обмотану мотузками. Схлипнула та стала плутано розповідати про те, що прочитала в щоденнику, як покликала дівчинку й чим все закінчилося.

— Полуничка, кажеш? Добре, розберемося.

Він ухопив сокиру двома руками, штовхнув двері та повільно ввійшов, роззираючись на всі боки, ніби вишукував прийшлого в дім вовка. Мирка трималася в нього за спиною і намагалася не видавати жодних звуків.

— Полуничка-а-а! Ау! — покликав Степан.

— Мені здається, це зайве,— прошепотіла Мирка, вказавши на сокиру в чоловіка в руках,— вона ж дитина.

— Вона — сутність,— заперечив Степан також пошепки.— Привид чи типу того.

— Тоді тим більше. Де ти бачив, щоб привидів сокирами ганяли?

Степан обернувся до Мирки й промовив, дивлячись їй в очі:

— Я тут чоловік, а це значить, що…

Доказати він не встиг. Якраз тієї миті, коли Степан збирався розплющити дружині очі на те, що значить бути головою сім’ї, у найтемнішому кутку кімнати рипнула дошка підлоги й сокира випала в нього з рук із голосним металевим «бздинь».

— Привіт,— сказала Полуничка, боязко виглянувши з «кабінету».

Шкіра в неї була біла, як сніг. Волосся темними сплутаними пасмами розсипалося по плечах, руки були тонкими, як сірники. Вона стояла босяка на холодній підлозі й нервово смикала поділ довгої сукні.

Мирка видихнула, відчувши, як разом із повітрям із неї виходять залишки сил, та все ж підняла руку в несміливому привітанні. Мабуть, вийшло занадто різко, тому що дівчинка зойкнула й знову заховалася в «кабінеті».

Мирка сказала:

— Гей, не бійся, ми тебе не скривдимо.

— У вас сокира,— заперечила Полуничка.

— Так це для ялинки,— сказав Степан.— Ми ялинку принесли, прикрашати будемо.

Полуничка засумнівалася:

— Ви повісите на ялинку сокиру?

— Ні, ми не повісимо на ялинку сокиру. Це для того, щоб…— Степан зітхнув: — Словом, ми не збираємося тебе кривдити. Виходь.

— Взагалі-то, я все чула, коли ви зайшли,— сказала Полуничка з-за шафи.

— Ну добре, добре, ми збиралися тебе скривдити. Точніше, захиститися. Але тепер не збираємося, зрозуміло?

Полуничка ненадовго замовкла, мабуть, щось обдумуючи, а потім запитала:

— Ви від дяді Володі?

— Від дяді Володі? — перепитала Мирка.

— Зазвичай він приходить у неділю, коли всі на службі в церкві. У нього блискуча маківка.

Мирка згадала, як подумки порівняла лисину сільського голови з полуничним драже, а вголос сказала:

— Так, ми від дяді Володі.

— Дядя Володя каже мені не відчиняти двері чужим і нікому не показуватися на очі, щоб мене не образили,— пропищала Полуничка.

Степан потер лоба:

— Ну, нам ти можеш показатися. Ми тебе все одно вже бачили. І, як я вже