Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Зранку Степан підкинув дрів у вистиглу піч і запарив каву, використавши два останні пакетики ­3-в-1. Він намагався виглядати та поводитися як зазвичай, але від Мирчиного погляду не сховалося те, як щоразу, коли Степанові здавалося, що за ним не спостерігають, він завмирав, дивлячись на Мирку, ніби намагався запам’ятати її образ у всіх деталях. В очах його не було ні туги, ні жалощів до себе — лише спокійна уважність.

Сьорбнувши з горнятка та відчувши на губах гірко-солодкий поцілунок дешевої кави, Мирка накрила Степанову долоню своєю і сказала:

— Я хочу відсвяткувати з тобою Різдво. Прямо тут. З ялинкою, дурною шапкою Санти й усяким таким.

— У будинку з привидами?

— У будинку з привидами.

— А раптом це привид огидної старої баби?

Мирка серйозно глянула на чоловіка:

— Знаєш, я не здивуюся, якщо так і є.

Проте невдовзі виявилося, що це був геть не привид огидної старої баби, а дещо зовсім інше.

Це сталося після сніданку. Степан, натхненний тим, що дружина вперше за стільки років виявила цікавість до свята, пішов до лісу по ялинку, а Мир­ка вирішила пошукати новорічні прикраси — її до­свід підказував, що коробка з ялинковими куль­ками має бути в кожному домі (навіть у такому, як цей).

Пошуки неминуче привели її до необхідності лізти на горище, бо де ще зберігатися речам, які урочисто дістають раз на рік, а потім знову лишають на поталу часу? І хоча мелодія музичної скриньки все ще лунала в Мирчиній голові, але вдень все здавалося не таким уже й страшним. До того ж їй дуже хотілося порадувати Степана, що з року в рік докладав зусиль, щоб створити свято, навіть попри її вічне невдоволення.

Тому вона прочинила ляду в стелі передпокою та рішучо підставила до неї драбину.

На горищі густо пахло сіном і мишами. Тут зберігалися поламані стільці, лижви, радянські книжки з пожовклими сторінками, пара коричневих валіз з іржавими металевими защіпками і Бог знає, що ще. Звичайний цвинтар речей, нічого паранормального.

У кутку під самим дахом Мирка помітила старовинну скриню, вкриту товстим шаром пилу. Величезна, цілком здатна вмістити людину — і кому тільки спало на думку тягнути її нагору?

Пригнувшись і розсуваючи перед собою пасма павутиння, що звисали зі стелі, вона підійшла ближче й не без зусиль підняла важку кришку. Всередині лежали масивні фотоальбоми в оксамитових обкладинках, колись біла, але пожовкла від часу мереживна сукня та картонна коробка, на якій стояла музична скринька у формі серця.

Від раптової хвилі тривоги в Мирки перехопило подих, а в роті з’явився гіркий присмак жовчі. Не було жодного сумніву в тому, що мелодію саме цієї скриньки вони чули вчора вночі — у бляклому світлі горища здавалося, що ручка все ще повільно прокручується, видаючи скрипучий звук. Але, зробивши кілька глибоких вдихів, Мирка змусила себе вгамувати тремтіння в руках, акуратно відсунути скриньку та дістати назовні картонну коробку, на якій було зображено ялинку в тьмяному та вицвілому майже до сірого сяйві новорічних кульок.

Відтак вона опустила кришку скрині і якомога швидше спустилася на перший поверх. Пізніше Мир­ка обов’язково розповість про все Степанові й разом вони, можливо, зроблять повторну вилазку на горище, але зараз було досить того, що вона притискала до серця свою знахідку — трофей, здобутий під час небезпечної подорожі. Якщо вірити назві, то цілих двадцять вісім кульок!

Утім насправді їх виявилося всього двадцять шість — тринадцять червоних і тринадцять жовтих блискучих сфер, кожна розміром із кулак. Решту місця в коробці займав згорнутий трубочкою товстий зошит у зеленій обкладинці.

Заінтригована, Мирка розгорнула його на першій сторінці та почала читати.

Вчора пішла у завсіти моя мати. А це значить, що тепер моя черга піклуватися про Полуничку. Їй всього десять, тому скучати мені точно не доведеться. Їй буде десять, коли я зістарюся й хтось новий прийде мені на заміну. Родове дерево дасть нові плоди, розгалужиться й одного дня всохне, а Полуничка так і залишиться вічною дитиною.

Цю історію я пишу для неї.

Насправді Полуничку звуть Поля, Поліна Григорівна, і вона — моя двоюрідна баб­ця. Одного разу, коли їй було десять, вони з подругами пішли до лісу по цвіт папороті й не повернулися. У селі казали різне: хтось уважав, що дівчат задрав ведмідь, а хтось стверджував, що вони просто втекли до міста і їх, мовляв, навіть хтось бачив на швейній фабриці.

Хай би що там було, але прабаба моя не стала миритися з утратою дочки. Не знаю, які трави вона збирала, які закляття нашіптувала на повний місяць, а тільки за тиждень Полуничка повернулася додому — брудна, обірвана та мовчазна. А ще холодна, як сам сніг, і бліда.

Прабаба сподівалася, що невдовзі все стане, як раніше, але цього так і не сталося. Полуничка нічого не пам’ятала не тільки про те, що сталося в лісі, але й про власний дім, про батьків і сестер. І хай би як прадід натоплював у хаті, щоки її так і не торкнув рум’янець. Вона багато плакала й усього боялася, ніби опинилася в геть чужому місці серед незнайомців і не розуміє, як їй вибратися.

Із часом це, звісно, минулося. Полуничка призвичаїлася й знову почала називати мою прабабу мамою, перестала ховатися від сестер і навіть взяла на себе якісь обов’язки по господарству. Одна біда: варто було їй вийти з дому, вона знову все забувала й намагалася втекти до лісу. Так що випускати Полуничку перестали, пояснивши їй, що це шкодить її здоров’ю.

Мабуть, хтось із сусідів бачив, як її волоком тягли з лісу, поки вона пручалася, як дикий звір, тому що незабаром по селу поточилися чутки. Лише того, що Полуничка повернулася додому, коли інші дві дівчинки пропали безвісти, було вже достатньо, а те, що її ховали від односельців, тільки підігрівало цікавість. Нашу родину всі стали обходити стороною, прабабу відлучили від церкви, а дехто навіть казав, що вона продала душу дияволу.

Що ж, не виключено, що саме так воно й було.

А через певний час з’ясувалося, що Полуничка перестала дорослішати. Її сестри вже виросли й поїхали до міста — подалі від сільських шепотів за спиною, а Полуничці так само було десять. Ті, хто міг випадково бачити мою бабу через вікно, розповідали про все сусідам, а ті — своїм