Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Не чіпай то на свята, Ізмайлова 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чіпай то на свята" автора Ізмайлова. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 74
Перейти на сторінку:
до будинку.— Аж дрижаки беруть від неї.

Степан зачинив двері на ніч і засунув фіранки у передпокої:

— Та звичайна. Бурчить і квокче. Подивимося ще, якими ми будемо в її віці.

— Ти можеш хоча б раз зі мною погодитися? Ну так, чисто для різноманітності.— Мирка сама не помітила, як голос її почав тремтіти та зриватися на високі ноти.— Ця стара до чорта стрьомна, це хто завгодно міг би підтвердити! І дім цей теж стрьомний — із нього навіть речі за десять років ніхто не покрав. Де ти бачив, щоб дім полишили й ніхто не позарився на безхозне? Чому тобі так важливо щоразу зі мною сперечатися?!

— Та тому що ти постійно з усього робиш трагедію.

— Зате ти з усього робиш мюзикл з єдинорогами та метеликами. Через твої рішення ми опинилися в повному лайні, а ти навіть не можеш цього визнати!

Степан схрестив руки на грудях:

— Це через які ж? — Він помітив, як Мирка втомлено відвела погляд і додав: — Ні-ні, як почала, то продовжуй. Через які мої рішення?

— Якби ти не спорожнив наші рахунки, ми могли б дозволити собі нормальне житло. Та хоча б готель!

— Якщо тобі таке важливе «нормальне житло»,— він зробив пальцями лапки у повітрі,— що ж не поїхала за кордон? Там є чудові програми для біженців.

— Та давно б поїхала, але за тебе, ідіота, вчепилася. Думала, разом буде легше. Але від тебе самі лише проблеми.

Степан на мить завмер і вимовив гострим стаккато:

—  А знаєш, добре, що в нас не вийшло дітей. Ти була б жахливою матір’ю.

Обличчя в Мирки спалахнуло, ніби від ляпаса. Вона мовчки відвернулася та, щоб не заплакати, заходилася перебирати принесену з машини постільну білизну.

Тим часом Степан розклав диван і, підійшовши до Мирки ззаду, обережно торкнув її за лікоть. Та лише смикнула плечем, вивільнюючись із його пальців, і стала стелитися.

Нарешті вляглися. Спиною до спини, намагаючись не торкатися одне одного на тісному дивані. Мирка крутилася, вдихаючи їдкий і душний запах старих наволочок. Ще тиждень тому її сну могла завадити єдина крихта, залишена на постелі, а зараз їй доводилося шукати зручну позу, щоб пружини не надто тисли на спину крізь поїдену міллю оббивку.

Запаморочливе падіння стандартів.

Слухаючи, як свистить за вікном лютий вітер, Мирка знову й знову поверталася до роздумів про те, як вона примудрилася опинитися в цій точці своєї біографії: а що, якби вони раніше наважилися на розлучення, що, якби взагалі не зустрілися, що, якби вісім років тому вона прийняла пропозицію колишнього однокласника та поїхала з ним до Канади? Можливо, зараз у неї було б зовсім інше життя і, хто знає, може, була б навіть дитина… Очі в Мирки защипало, а в животі розлилася особлива гірка порожнеча, що нагадувала про те, чого з нею вже ніколи не станеться.

Заборонивши собі розкисати, вона рішуче перекотилася на другий бік і від цього одна з пружин не витримала — дзенькнувши, вистрілила гострим краєм крізь оббивку й упилася їй у сідницю. Мирка ледь чутно зойкнула.

Степан обернувся й здивовано глянув на дружину.

— Що сталося? Чого не спиш? — і після паузи тихо додав: — Пробач, що назвав тебе жахливою ма­тір’ю. Впевнений, мама з тебе вийшла б чудова.

У Мирчиному горлі щось стиснулося. Але, замість того, щоб нарешті розплакатися, вона неочікувано для себе розсміялася.

— Пружина,— проказала вона, намагаючись вирівняти дихання.— Прямо в сраку… Ніби мало нам тут всього… Ох!

Вона все сміялася й сміялася, не могла зупинитися. І поступово тривога на Степановому обличчі змінилася усмішкою, відтак несміливим хихотінням… І от вже він реготав разом із нею, як не робив уже дуже давно. Сльози текли в них по щоках, вони витирали їх долонями.

— А пам’ятаєш, як я вступив у гівно? — давлячись реготом, казав Степан.— Ох і добрий початок для нового життя! Ще й карти ці…

— І стара притрушена приперлася. Забирайтеся, каже, забирайтеся! Ніби нам є куди!

Минуло ще кілька хвилин, доки хвиля сміху відкотилася й у повній тиші вони застигли, обійнявшись. Степан злегка поцілував Мирку в лоба, і вона притулилася щокою до його грудей.

А потім старовинний настінний годинник пробив опівніч.

На горищі прямо над ними щось заворушилося, зашурхотіло, стеля заскрипіла під вагою чиїхось кроків.

— Ти теж це чуєш? — пошепки запитала Мирка.

Степан кивнув:

— Може, птах залетів чи кіт заліз.

Ніби у відповідь на його слова згори долинув приглушений спів — тужлива колискова під акомпанемент музичної скриньки. Легко можна було уяви­ти, як там у темряві самотньо крутиться порцелянова балерина, нанизана на тонку залізну вісь, як метелик на голку.

— Або не кіт,— задумливо проказав Степан.— Піду гляну, що там.

— Із глузду з’їхав? Ти ніби жахастиків ніколи не дивився.

— Гаразд,— зітхнув,— маєш рацію. Із цим будинком правда щось не так. З усією цією ситуацією, з нами…

Він сів на дивані, схрестив руки на грудях і довго мовчав, щось обдумуючи. Потім проказав:

— От що ми зробимо. Завтра я відвезу тебе на кордон. У Польщі тобі дадуть притулок і матимеш якісь виплати. Ти заслуговуєш на краще, ніж оце,— він широким жестом обвів кімнату й у кінці захопив і себе, як частину незатишного зруйнованого світу.— Головне, що ти будеш у безпеці.

— А ти?

— А я лишуся. І далі робитиму вигляд, що все в порядку. Ти знаєш, я це вмію.

Степан підбадьорливо усміхнувся та з награною веселістю додав:

— Цей кіт на горищі непогано співає, та?

Мирка нічого не відповіла. Але в цю мить вона побачила у своєму чоловікові те, чого не помічала довгих п’ять років — за маскою паяца та непробивного оптиміста ховався наляканий хлопчик, що з усіх сил намагався бути чоловіком. Кам’яною стіною, крізь яку не проб’ється навіть натяку на страх чи сумнів. Одному Богу відомо, чого це йому вартує.

Вона вперше за довгий час відчула, що не сама, і зрозуміла, що нікуди від нього не поїде.

Обійнявши Степана, Мирка заплющила очі й вирішила: хай буде що буде. Якщо цей будинок вирішить вбити їх, йому доведеться докласти зусиль, щоб упоратися з двома.

Невдовзі вони поснули, а тужливий спів так і лився

1 ... 58 59 60 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чіпай то на свята, Ізмайлова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"