Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Як і під час перших побачень, на столі на них чекали два горнятка чаю, над якими піднімалася запашна пара, і одна на двох миска, у якій лежала гірка макаронів із тушонкою. Вони ніби зробили коло й знову опинилися в тому його місці, де грошей не було зовсім, а попереду стелився непроглядний туман майбутнього.

Мирка за звичкою дістала телефон, як робила завжди під час вечері, але, зауваживши відсутність зв’язку, зітхнула й поклала його назад до кишені. Помітивши це, Степан взяв із підвіконня древній, липкий від жиру транзисторний приймач.

— Та там батарейки здохли сто років тому,— пробурчала Мирка.

Степан глянув на неї з незвичною серйозністю.

— Дай їм шанс. А раптом станеться різдвяне диво?

То був справжній доісторичний монстр у дере­в’яному корпусі — з купою кнопок і крутилок не­зрозумілого призначення. Степан натис, покрутив, потім повторив у зворотній послідовності. Судячи з усього, він гадки не мав, що робить, але все одно не здавався, продовжуючи крутити приймач так і сяк у пошуках правильного рішення. Врешті, єдиним результатом, якого він досяг, став тарган, що виліз зі щілини в корпусі та з подивом витріщився на чужинців.

Мирка хмикнула:

— Різдвяне диво, як і замовляли.

Степан гидливо змахнув таргана та зробив остан­ню спробу — слідуючи родинній традиції, стукнув кулаком по кришці приймача. Коли його батько подібним чином стукав по древньому пузатому телевізору, це зазвичай призводило до того, що хвилі білого шуму перетворювалися на нормальну картинку. Але цього разу магія не спрацювала й Степанові довелося визнати поразку: він зробив усе, що міг,— бісова штука, очевидно, не працює.

Він уже збирався поставити приймач на місце, коли той раптом увімкнувся сам собою.

Почулося шипіння та виття радіоперешкод, сухий стрекіт, свист і утробне булькання. Звук то віддалявся, то наростав, ніби приймач сам шукав підходящу частоту. Мирка з тривогою глянула на Степана.

— Ну от,— сказав той невпевнено.— Бачиш, спрацювало.

Крізь перешкоди почав пробиватися голос. Спочатку тихий і зім’ятий, схожий на котяче нявчання, але що далі, то голоснішим і чіткішим він ставав. Якась жінка повторювала:

— Врятуйте дівчинку. Дівчинка загубилася,— слова потонули в шипінні, але скоро знову спливли на поверхню: — …Загубилася, не може знайти вихід… Налякана. Врятуйте дівчинку, врятуйте…

Степан насупився, покрутив регулятор частот. Кімнату знову наповнило виття та механічний свист, десь у глибині радіоприймача ніби закричав сич. Але варто було Степанові на мить відпустити регулятор, той повернувся в стартове положення, і голос пролунав знову:

— Врятуйте дівчинку, дівчинка загубилася.

— Не густо,— сказав Степан.— Одна станція, і то передають якийсь постмодерн.

Відтак звернувся до приймача.

— Серйозно, народ, завтра Різдво, а ви транслює­те чорті шо.

Радіо вимкнулося так само миттєво, як і ввімкнулося. Десь загавкав пес.

— Не подобається мені все це,— облизала пересохлі губи Мирка.

— Ну… Не Поплавський — і на тому спасибі.

Степан нахилився, щоб повернути приймач на підвіконня й раптом відсахнувся, ніби побачив ­привида.

— Що там? — стривожено запитала Мирка.

Степан здушено вилаявся. Примружившись, Мирка вдивилася в пітьму. У дворі, буквально за пів мет­ра від вікна непорушно стояв темний ­силует із посохом. Обличчя його закривав каптур, але Мир­ка була впевнена, що чужинець уважно спостерігає за ними — придивляється, вивчає.

— Хто це? Чого йому треба? — прошепотіла Мир­ка, ніби побоювалась, що незнайомець за вік­ном може її почути.

— Піду дізнаюся.

Найменше Мирці зараз хотілося йти вслід за чоловіком надвір, але вона уявила, що буде, якщо зі Степаном щось станеться й вона залишиться вночі одна в чужому химерному домі. Тому зітхнула й попленталася до виходу.

Незнайомець у чорному так і стояв у дворі на тлі освітленого квадрата вікна, ніби щось пришпилило його туди й не давало зрушити з місця.

— Я можу вам чимось допомогти? — обережно поцікавився Степан, зупинившись на безпечній відстані.

Посеред нічної тиші пролунав надтріснутий старечий голос:

— Забирайтеся геть.

Мирка придивилася уважніше. Те, що вона спочатку прийняла за каптур, виявилося теплою пуховою хустиною, а те, що здавалося посохом, було всього лише костуром, на який спиралася згорблена фігура. Звичайна собі стара в тілогрійці та валянках.

— Сідайте в машину та забирайтеся геть,— по­вторила вона.— Вам не можна тут лишатися.

Степан схрестив руки на грудях.

— Слухайте, це якось геть неввічливо. Маєте поважний вік і всяке таке, та це не дає вам права на таку грубість.

— Їдьте прямо зараз, поки не настала ніч.

— Взагалі-то, ми такі самі громадяни, як і ви. І перебуваємо у своїй країні. А якщо ви маєте якісь претензії, звертайтеся до сільського голови — будемо вирішувати питання на законодавчому рівні.

Стара зітхнула:

— Нема більше голови… Вважай, згинув.

— Тобто, як це «згинув»? — не зрозуміла Мирка.

Вона згадала, що під час їхньої зустрічі голова десь поспішав, рухи його здавалися різкими, а погляд ні на мить не затримувався на одному місці. Тоді вона не звернула на це особливої уваги, але тепер їй здавалося очевидним, що той був чимсь стривожений. І це ж він привів їх до цього будинку…

Мирка обтерла об куртку спітнілі долоні й по­вторила питання:

— Як то «згинув»?

— А так, що до Буковеля подався на свята. Тижні на два, якщо не на три. Різдво, Новий рік, Водохреща… Потім ще місяць від похмілля буде відходити. А дороги нормальної у нас як не було, так і нема. Тьху!

Стара плюнула на землю, махнула рукою та пошкандибала геть, наостанок кинувши через плече:

— Не можна вам тут. Пошкодуєте, та пізно буде!

— Якась дивна бабенція,— пробурмотіла Мирка, коли вони повернулися