Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Ковтнувши клубок, що підступив до горла, Мирка повільно обернулася. І майже врізалася носом у Степана, що стояв позаду, зазираючи їй через плече.

— Вивчаєш місцеву пресу?

— Здається, в цьому домі справді відбулося щось жахливе,— із цими словами Мирка простягла чоловікові уривок статті.

Той пробіг поглядом по тексту й знизав пле­чима:

— В усіх будинках іноді відбувається щось жахливе. От взяти хоча б той, де ми жили останні п’ять років. Думаю, в цьому конкурсі він переміг би з великим відривом.

Відтак він зібгав газету і, озброївшись кочергою, присів коло іржавої пічної заслінки:

— Так, подивимося, що тут у нас.

Невдовзі почувся тріск полум’я — спочатку не­сміливі вогняні язики дибилися із жару знехотя, сирі дрова відповідали невдоволеним шипінням, але поступово вогонь розгорівся, і Степан, задоволений, підвівся на ноги.

— Відійду до машини по посуд, хоч чаю поп’ємо з дороги.

Мирка тим часом продовжила оглядати кімнату. Її увагу привернула шафа, що стояла зліва від вікна — не приставлена до стіни, але перпендикулярно до неї. Від верхнього кутка шафи до стіни тягнулася линва, на якій висіла старезна поплямована фіранка, що відділяла невелике приміщення всередині основної кімнати.

Мирка акуратно відсунула фіранку, з якої одразу посипалися пластівці пороху, і просковзнула все­редину. У цій крихітній кімнатці, що ледве вміщувала стіл і перехняблений стілець, пахло сушеними травами, пучки яких висіли тут же під стелею, і чимось гнилісним, але давно вже перебродилим, таким, що всоталося в меблі та штукатурку.

На столі Мирка помітила з десяток оплавлених свічок, що створили розлитий по всьому столі восковий накип із залишками фітілів, а перед ними три обвуглені ляльки-мотанки з пустими обличчями та викладені хрестом карти таро. Всі вони лежали сорочками догори, але одна карта, що розташовувалася по центру, була перевернута лицем. Із неї до Мирки хижо вишкірявся скелет, що сидів на коні,— старший аркан Смерть.

Мирка завмерла, не дихаючи. Цей дім явно зберігав не одну таємницю. Вона потягла було руку до карти, коли почула над самим вухом голос Степана:

— Охрініти… Ти думаєш про те саме, про що і я?

Він злегка нахилився вперед і постукав кісточками пальців по стільниці.

— Це ж ідеальне місце для кабінету! Поставимо настільну лампу, повісимо пристойну фіранку й можна буде проводити звідси зум-коли!

Потім узяв одну з карт і помахав у Мирки перед обличчям зображенням башти, що падала, розсипаю­чись, від удару блискавки.

— До речі, як щодо партії в «дурня» перед сном?

Перед сном… Цієї миті на Мирку стотонною вагою навалилося усвідомлення того, що вони проведуть тут ніч. І навіть не одну: вони всерйоз збираю­ться оселитися в химерному холодному будинку на краю світу. З пасмами павутиння по кутках, з мишами та похмурими таємницями, захованими під товстим шаром пороху.

— Я не хочу тут залишатися,— сказала Мирка.

Степан зітхнув:

— Куди ми поїдемо? Скоро стемніє — знову ночувати в машині? До того ж завтра Різдво.

Мирка ніколи не розуміла цього чоловікового захоплення зимовими святами. Вона давно вже бачила в них тільки зайвий привід наїстися жирних салатів і прокинутися наступного дня з важкою головою. Та для Степана все було інакше: щороку він наряджав ялинку вже до середини грудня, надягав дурнувату шапку Санти та складав список фільмів, які треба подивитися за час свят. Узимку Степан незмінно перетворювався на дитину, що досі вірить у диво. Навіть попри те, що див у їхньому житті вже давно не відбувалося.

— Різдво,— втомлено повторила Мирка.— Ну, звичайно. Як же я могла не врахувати таку важливу деталь…

Степан усміхнувся, не вловивши сарказму:

— Тільки уяви, поставимо ялинку, розтопимо пічку, будемо дивитися у вікно на зірки! У Києві такого зоряного неба не побачиш.

— Ну так. Краще вже на зорі дивитися, ніж на цю халупу.

— Тут не так уже й погано. Поприбираємо, викинемо усе зайве — стане набагато затишніше.

— Прямо як у готелі «Маріотт»,— скривилася Мирка та попленталася шукати віника, крикнувши наостанок із передпокою: — Тільки у своєму «кабінеті» сам прибиратимеш! Я манала туди заходити.

Коли підлога була підметена, пил витертий, а сміт­тя винесене, Мирка з досадою визнала, що в чомусь Степан мав рацію: у кімнаті стало досить затишно. Обстановка більше не здавалася химерною — скоріше бідною, але не позбавленою достоїнства. Піч нагрілася й почала віддавати тепло, у глибині її приємно потріскували дрова й Мирка подумки перенеслася в той час, коли гостювала в селі у бабусі. Ці спогади дарували їй давно забуте почуття безпеки.

Лише одна річ дратувала Мирку з кожною хвилиною все сильніше: ось уже чверть години вона терла стіну біля дивана мокрою ганчіркою, намагаючись змити чиїсь накреслені бурими чорнилами каракулі — чи то дитячий малюнок, чи то знаки невідомої мови. Звідки вони взагалі тут узялися?!

Каракулі ніби піддавалися, бліднішали та зникали під лютим Мирчиним наступом, але за хвилину проявлялися знову, ніби світлина на матовому папері. На перший раз Мирка здивувалася, на другий — відчула укол тривоги, на третій — розізлилася не на жарт. Намагаючись позбавитися написів, вона вже стерла всю побілку, і вода у відрі набула молочного кольору, а каракулі так і лишилися на місці.

— Та щоб воно всралося!

Мирка з прикрістю жбурнула ганчірку на підлогу.

— Що там? — Степан вийшов з передпокою з віником у руках і, нахиливши голову, придивився до каракулів.— Гм… Якийсь наскельний живопис. Схоже на букви. «М», «А», знову «М»… А нижче ніби як обличчя намальоване. Чи це коняка?.. Та ні, таки обличчя.

— Не відмивається, зараза.— Мирка знесилено опустилася на підлогу, рука її все ще тремтіла від напруги.— Я його тру-тру, а воно знову…

Степан мовчки обійшов дружину, всією своєю вагою вперся в бильце дивана і з протяжним скрипом посунув його так, щоб спинка затуляла напис.

— Ну от, якось так.

За вікном почало стрімко сутеніти. Від червоного сяйва на горизонті кремові фіранки на вікнах набули помаранчевого відтінку, а в Степана, що з кочергою схилився над прочиненою пічною заслонкою, затанцювали на обличчі багряні відблиски.