Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Глянь, ти теж це бачиш? — запитала Мирка, несила відірвати погляд від горища.— Степане?

Вона обернулася й зрозуміла, що чоловіка поруч нема — тільки суха трава колишеться на вітрі по обидва боки від стежки. Попри погожий день і тишу, в якій чутно були лише скрип далеких смерек під тягарем снігу, Мирку взяли дрижаки.

Аж тут із-за будинку пролунав скрик.

— Стьопо! — Мирка кинулася на звук крізь зарості сухостою.

Вона очікувала побачити чоловіка, розпростертого на землі в незграбній позі чи наляканого диким звіром, але замість цього застала Степана тієї миті, коли той, спершись рукою на стіну, витирав об сніг підошву черевика.

— Ти уявляєш, вступив у гівно,— пожалівся він, помітивши Мирку.— «Місцеві сюди й близько не підходять…» Ага, як же. Дуже навіть близько підійшли, під саму стіночку.

Мирка видихнула та прикрила очі:

— Ходімо вже в дім, а то я тут насмерть замерзну.

Відчинити вкриті інеєм і набухлі від вологи двері виявилося не так уже й просто, тому Степан озбро­ївся ломиком і заходився видовблювати шматки льоду зі щілини між дверима та ґанком, примудряю­чись при цьому наспівувати Jingle Bells.

Якби справа таки дійшла до розлучення й Мирку спитали б, чому вона прийняла рішення закінчити стосунки, зараз вона могла б просто тицьнути в нього пальцем і сказати: ось, ось тому. Хай би що сталося, Степан у всьому знаходив щось хороше. Казав, що став таким після того, як у дитинстві потрапив під трамвай і зрозумів, що втратив лише стопу, а міг би й попрощатися із життям. І якщо на початку всі ці якості здавалися позитивними, то із часом вони почали бісити Мирку до розриву селезінки.

Особливо, коли після року невдалих спроб з’ясувалося, що в неї не може бути дітей.

Степан сприйняв цю новину легко, ніби все це не мало великого значення і, поки Мирка відходила від шоку та оплакувала майбутнє, яке так і не настане, Степан уже перераховував плюси бездітності та планував, куди вони поїдуть у відпустку.

Своєю невтомною життєрадісністю він не тільки відгородився від Мирки, але наче й забрав у неї право на власне горе.

І це стало останньою краплею.

От і зараз, втративши буквально все, Степан намагався відчинити покинутий будинок у Богом забутому селі та усміхався! Ніби переживав цікаву пригоду.

Нарешті, упоравшись із дверима, він запрошувальним жестом указав усередину:

— Ласкаво прошу додому!

Пітьма в приміщенні стояла така густа, ніби вона вирвалася з передпокою назовні разом із запахом плісняви й навіть на вулиці стало трохи темніше. Холодні кімнати зустріли нових господарів скрипом підлоги та сторожким шурхотом мишей у стінах.

— Який жах,— пробурмотіла Мирка, гидливо розглядаючи купу ганчір’я, кинуту кимось у кутку.

— А, як на мене, то зовсім непогано,— сказав Степан, уперши руки в боки.— Дивись, який хіп­стерський вішачок!

Мирка кинула погляд на ґрунтовно поїджені комахами меблі:

— Мотлох.

— Вінтаж,— поправив Степан.

Мирці захотілося крикнути: «Та визнай уже, що ми в повній сраці!». Але це знову затягло б їх у вирву беззмістовних суперечок, тому вона лише похитала головою та рушила далі, молячись про те, щоб решта меблів у цьому домі виявилася теж хоча б вінтажем, а не тим, що Степан міг би захоплено охрестити антикваріатом чи, не дай Боже, унікальним надбанням культури. Відкривши болотяного кольору двері, вона опинилася у вітальні з пожовк­лими від часу побіленими стінами. Два невеликих вікна виявилися зсередини затягнуті сірою напів­прозорою плівкою, ніби той, хто жив тут раніше, не бажав, щоб у дім зазирали цікаві сусіди. Або ж сам не хотів нікого й нічого бачити.

Через це приміщення виглядало темним і не привітним, здавалося, наче в ньому нещодавно хтось помер.

Здригнувшись від неприємної асоціації, Мирка по черзі зірвала плівку з обох вікон, і в кімнаті одразу стало світліше. Не те, щоб затишно, але хоча б терпимо. Прийнятно.

Проміння, що хлинуло з вулиці, вихопило з напівтемряви смугастий домотканий килим на підлозі, продавлений диван, накритий дірявим коцом, і масивну кам’яну піч, коло якої лежали дрова й кілька зібганих, потемнілих до кольору водянистого чаю газет для розтопки.

Із цікавості Мирка розгорнула одну з них. У дитинстві на літніх канікулах у селі вона часто читала обривки місцевих газет, нанизаних на цвяшок у туа­леті. Іншої періодики в бабусі просто не було (як і туа­летного паперу), тому Мирці доводилося задовольнятися уривками статей про врожаї та надої — без початку та кінця. Із часом вона від безвиході навіть навчилася знаходити в цих історіях якусь інтригу та стала вигадувати для них трагічні, неочікувані чи шокуючі фінали.

«Ферму довелося закрити, але…» …Але в остан­ню мить біля корівника приземлився вертоліт, із нього вискочив Арнольд Шварценеггер і запобіг беззаконню.

Щось на кшталт того.

Тому, стоячи посеред закинутого сільського дому, Мирка навіть відчула деяку ностальгію, коли прочитала назву, вибиту вгорі крупним шрифтом: «Карпатський вісник». Збоку дрібніше було зазначено дату — липень 2013. Стаття на криво обірваному аркуші називалася «Нещастя в селі Щасливе». Нижче було надруковано фотографію: будинок, біля нього жінка з дитиною на руках. Облич на фото не розібрати, проте хату Мирка впізнала безпомилково, адже саме тут вона зараз і була.

Короткозоро примружившись, вдивилася у вигорілий текст.

Жахлива трагедія сталася в селі Щасливе під час святкування Івана Купала. Троє дітей потайки від батьків пішли до лісу шукати цвіт папороті й не повернулися додому на ранок. Поліція негайно вирушила на пошуки, проте прочісування лісу не дало жодних результатів. Звертає на себе увагу те, що цей випадок повністю повторює трагедію, що сталася в цьому ж селі майже сто років тому.

Місцеві жителі стверджують, що винна в усьому самотня жінка, що проживає в домі на кутку…

На цьому стаття обривалася, тікаючи кудись за відірваний край газетного аркуша.

Мирка ще раз перечитала