Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Утім, це тільки Мирка відчайдушно намагалася нашкребти хоч якийсь привід для позитиву на дні висохлого колодязя власних емоцій — Степан же, як і зазвичай, був усім задоволений. Тримаючи кермо однією рукою й щокілька хвилин підстрибуючи на колдобинах, він безтурботно підспівував різдвяній пісні, що лилася з динаміків.

На першій же заправці, де вони зупинилися, щоб перевести подих і з’їсти по хот-догу, він склав святковий плейліст і тепер збоку їхню поїздку можна було прийняти за вирізану сцену з фільму «Реальне кохання».

— Господи,— прошепотіла Мирка, коли Степан укотре затягнув “Last christmas І gave you my heart”, не потрапляючи в ноти.— Я цього не витримаю.

Захоплений власним співом, Степан не міг її почути, та все ж враз замовк і зробив музику тихіше.

— Диви, якесь село попереду,— він показав на жменьку будинків під горою.— Перевір на ґуґл-­мапах.

Мирка опустила очі на екран без особливої надії — щойно вони заїхали в Івано-Франківську область, інтернет почав раз по раз зникати. Однак зараз мапи таки підвантажилися, і Мирка насупилася:

— Дивно… Ось ми,— вона тицьнула пальцем у синю точку на екрані.— Ось дорога, ось ліс. А села ніякого нема.

— Звучить як пригода! Зустрінемо Різдво подалі від цивілізації. Природа, прості радості…

— Мало тобі пригод? — пробурчала Мирка.

Степан знизав плечима:

— Ну, хай би що там було, у такій глушині для нас точно знайдеться якийсь порожній будиночок. Певно, вони тут чужинців роками не бачать, а своя молодь роз’їжджається аби подалі.

— Порожніх будинків нема,— зітхнув сільський голова, на столі в якого сріблом відливала табличка з написом «Володимир Миколайович».— Я б з радістю допоміг, всі ж ми люди… Але мені правда нема чого вам запропонувати.

Був він лисий, як драже, і пускав маківкою сонячні зайчики щоразу, коли нахилявся, щоб відкрити черговий ящик столу. Здається, він щось шукав і не збирався перериватися заради розмови з відвідувачами.

Степан скептично зіщулився:

— Взагалі-то ми якраз проїжджали через ваше село, поки виглядали сільраду. Не схоже, щоб у вас тут яблуку було ніде впасти.

Мирка згадала вулицю, якою вони їхали, і мимоволі здригнулася. Від перехняблених будинків віяло холодом і запустінням, ніби вони стояли тут давно залишені й забуті. Із жодної труби не валив дим, у крихітних вікнах зяяла чорнота, і навіть сніг на дорозі лежав незайманий і пухнастий, без жодного сліду від черевиків чи протекторів.

— А це вам якраз-таки здалося,— сказав голова, зосереджено перебираючи папери на столі.

Відтак він склав пачку документів у шкіряний портфель, нахилився до сейфа за спиною і, не соромлячись присутності чужинців, увів код. Діставши звідти грубу пачку готівки, він відправив її до портфеля та знову підвів очі на відвідувачів.

— Кажу вам ще раз, місць нема. А тепер вибачте, я трохи поспішаю.

Він заходився надягати куртку, усім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено. Але Степан зробив крок уперед і вперся долонями в казенний стіл.

— Послухайте, ми вже три дні в дорозі, все втратили, усе своє життя. Різдво на носі, а нам навіть нема де зупинитися на ніч.— Степан подивився Володимиру Миколайовичу прямо в очі.— А що, якби Марію та Йосипа не пустили в хлів? Що, якби крихітка Іісус народився на вулиці в тридцятиградусний мороз?

Голова насупив брови:

— Не впевнений, що в Ізраїлі буває тридцяти­градусний мороз. Тобто я не знаю напевне, але мені здається, що зазвичай там досить тепло.

— Це я до того, що де ваша християнська добросердечність?

Мирка помітила, що розмова хоч і рухається по непередбачуваній траєкторії, але голова вже не намагається їх здихатися чимшвидше, а це добрий знак. Дивлячись на Степана, вона раптом відчула, як уперше за довгий час у неї в грудях ворухнулася несмілива ніжність.

Голова тим часом застебнув портфеля, пожував щось невидиме й зітхнув:

— Слухайте. Є одна хата. Але я б вам не рекомендував туди заселятися. Вона десять років стоїть порожня, а ви, мабуть, у своєму місті звикли до зручностей.

— Ми харчами не перебираємо,— втрутилася Мирка.— Нам би дах над головою та щоб не холодно.

— Я ще не закінчив. До того ж про цю хату кажуть… всяке. Місцеві туди й близько не підходять. Недобре місце.

— А що там ста…— почала було Мирка, але Степан узяв її руку у свою, міцно стиснув і сказав:

— Нам усе підходить. Обирати, знаєте, не доводиться.

Голова обмотався шаликом, прикрив лисину чорною шапкою та, підхопивши портфель, попрямував до виходу.

— Тоді йдіть за мною, я покажу, як дістатися.

У дверях Степан озирнувся на спустілий кабінет і гукнув до Володимира Миколайовича:

— Гей, а сейфа ви не будете закривати?

— Та що там уже брати? — знизав плечима голова й пішов геть, змушуючи Мирку й Степана поспішити слідом.

Будинок був розташований на самому краю села на віддалі від інших хат, зі схилу до нього збігала вузенька стежка між засніженими заростями сухостою. Мабуть, ті, хто жив тут, воліли усамітнитися. А може, навпаки, односельці не хотіли мати нічого спільного з попередніми господарями цього будинку.

Вибілені сонцем і часом дошки стирчали з перехняблених стін, ніби кості з відкритих переломів, кам’яний ганок розкришився та поріс мохом, вікна веранди похмуро поглядали на світ вибитими шибками.

— Що ж…— невизначено пробурмотів Степан і піддів черевиком умерзлий у землю череп якоїсь дрібної тварини.

Володимир Миколайович плеснув Степана по плечу:

— Ну, з новосіллям,— і додав тихо, ніби звертаючись сам до себе: — Може, воно й на краще.

Після чого розвернувся та посунув геть, поскрипуючи черевиками по крохмально-білому полотну стежки.

— А де ключі? — гукнув Степан услід.

Голова не зупинився і не озирнувся. Лише крикнув:

— Відчинено!

Доки тривала ця розмова, Мирка роздивлялася будинок із сумішшю тривоги й цікавості, намагаючись уявити своє життя в ньому. Густо переплетені лози дикого винограду, що вкривали всю східну стіну, здавалися їй клубком змій, вологі розводи на кам’яному фундаменті зливалися в химерні плями Роршаха, пластівці облупленої фарби на старих дверях були