Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Якщо хтось пішов на Каміно, аби попросити Бога чи долю про щось важливе, саме час це зробити,— і всі присутні замовкли на декілька хвилин.

Тишу порушив звук іззовні. Двері до церкви були зачинені, але дивний галас проникав усередину ніби з усіх боків: із кожного каменя, з кожної дощечки, від кожної людини. Спочатку було просто гудіння, але вже скоро світ навколо почав вібрувати.

— Землетрус? — спитала Олеся, але Амаро здогадався:

— Гелікоптер!

І семеро людей вибігли із церкви на вулицю, аби зустрічати порятунок із неба. Залишилася тільки Олеся: вона ще секунд двадцять посиділа одна всередині храму, дивлячись на срібну чашу, кивнула й також пішла до виходу.

— Гелікоптер! Гелікоптер! — збуджено кричали усі, поки повітряне судно приземлялося на галявині позаду храму.

— Я ж обіцяла тобі авіатаксі! — сказала Олеся Віллі, а той її обійняв. Може, і справді, повірив, що це вона — авторка різдвяного чуда.

Вже за годину вони були в місті Саррія. У притулку залишилися лише Амаро («я на роботі») та Педро («не можу залишити Амаро самого на Різдво»). П’ятеро пілігримів, зібравши рюкзаки, стрибнули в гелікоптер, той піднявся над землею та навіть зробив коло над О Себрейро, аби нещодавні бранці цього місця могли востаннє помилуватися мальовничими краєвидами старовинного кельтського поселення, що якимсь дивом дожило до наших днів. Але вже за хвилину село залишилося за спиною, і перед очима пасажирів відкрилися інші горизонти — білосніжні пагорби Галісії.

Якби з ними був Педро, він, напевне, розповів би легенду, як галісійці отримали від Бога такий гарний, але зовсім невеличкий край, проте той залишився надокучати своєму новому другові й цю історію нам тепер ніхто не розкаже.

— Хай би що ти несла в серці,— сказав Педро Олесі на прощання,— дійди до Краю Світу та викинь це в море.

І він дав їй камінчик.

— Оце, оце твоя біда. Неси її, але обов’язково позбався наприкінці дороги. Каміно саме для цього й існує. Повір мені, я тут уже був тридцять три рази, це — тридцять четвертий.

Олеся тримала той камінчик протягом усього польоту. Вона віднесе його до містечка Фістерра на березі Атлантичного океану. Кажуть, середньовічні паломники справді вірили, що це край світу, за яким тільки слони та черепаха. Деякі сучасні прочани ­також, услід за своїми стародавніми поперед­никами, ідуть туди після Сантьяго.

Віллі не міг заспокоїтися — настільки не вірив у своє несподіване щастя. Він навіть встигав на потяг із Саррії до Мадрида. Олеся довела його до вокзалу, посадила у вагон, обійнявши на прощання.

— Щасливого Різдва! — сказав Віллі.

— Щасливого Різдва! — прокричала дівчина. Потяг зрушив із місця, а вона пішла далі, трішки шкутильгаючи. Досі не навчилася нормально ходити на протезі.

— Привид Майбутнього Різдва? — посміхнувся Педро ще зранку, коли Олеся розказала йому про пережите напередодні одкровення.— Вважай, це я і є. Все буде добре! Зустрінемося на цьому самому місці рівно через 10 років, із тобою та твоїм малюком, і ти мені сама розкажеш, чи все ок. Але давай краще на саме Різдво. Домовилися?

Олеся записала в телефон нагадування: «24 грудня 2033 року. Зустріч зі Святим Миколаєм в О Себрейро». Вона ще в перший вечір усе зрозуміла.

Хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани.

Мирка подумала, що зараз Бог, мабуть, качається зі сміху, дивлячись на крихітну машинку, що прокладає шлях крізь засніжені Карпати. Бог рве живіт від сміху, спостерігаючи за Миркою, яка сидить на задньому сидінні крихітної машинки та час від часу підносить до рота паперовий пакет, сподіваючись, що цього разу нудота відступить і їй не доведеться наповнювати його напівперетравленими рештками хот-догів із заправки.

Комедія, достойна найтонших поціновувачів.

Річ у тім, що цей день Мирка збиралася провести у РАЦСі, підписуючи папери на розлучення. Вони зі Степаном вже про все домовилися — п’ять років, проведених разом, закінчилися втомою та взаємним розчаруванням, і обидві сторони з важким серцем визнали, що настав час рухатися далі.

Підготувавши всі потрібні документи та склавши їх акуратним стосиком у коридорі, вони попрямували до ресторану, щоб за вечерею обговорити майбутні плани: Степан збирався у військо й пропонував Мирці жити в їхньому спільному будинку на околиці Києва, а Мирка запевняла Степана, що ні в яке військо його не візьмуть через відсутність лівої стопи й будинок краще продати, а гроші поділити. Та в момент, коли подавали десерт, у їхній дім поцілила російська ракета й до біса рознесла обидва варіанти.

Секунди вистачило, щоб щезло все: пам’ятні сувеніри, альбоми з фотографіями батьків, прикрашена до Різдва ялинка… І, що не менш важливо, документи на розлучення.

— Корисно таки іноді вибиратися з дому,— сказав Степан, задумливо дивлячись на купу оплавленого каміння, з якого все ще піднімався дим.— Думаю, це знак, що ми маємо спробувати ще раз.

— Придурок,— утомлено видихнула Мирка.

Потім вона нагадала Степанові про його геніальне рішення з початком війни зняти з рахунків усі накопичення й зберігати їх удома (зараз вони перетворилися на попіл), а також про його огидну звичку не витирати крихти зі столу, хоча це справи й не стосувалося.

— Ну от, а годину тому казала, як тобі пощастило свого часу мене зустріти,— хмикнув Степан.

— Годину тому ми намагалися залишитися друзями після розлучення. А тепер ми знову працюємо над стосунками. Звикай.

Зараз же «знову сім’я» рухалася на захід у пошуках житла, куди їх могли би пустити безкоштовно, як ВПО. Але їм нічого не траплялося, зовсім нічого. В одних місцях усе зайнято, в інших за засиджену мухами студію ціни заламують, як у найкращих готелях на узбережжі, у третіх пропонують жити по шістдесят людей у спортзалі.

Вони все сподівалися, що знайдуть щось краще, і тому вже третій день працювали над стосунками (а також їли та спали) в автівці, що вміщала всі їхні скромні пожитки, дивом здобуті з-під завалів. І не помітили, як врешті опинилися посеред гір, де на кілометри навколо не траплялося жодної живої душі. Одна радість: зараз вони забралися настільки глибоко в Карпати, що сюди не долинало жодного сигналу повітряної тривоги й узагалі здавалося, що війна йде