Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Кинь! Забий! До машини, бляха! — кричав військовий. Поза межами мікроавтобуса був лише він, скажена Мар’яна та ошелешений собака. Чоловік сам кинувся на допомогу зооволонтерці та вже за три кроки наздогнав тварину.

Десять секунд, і всі вже сидять в авто: четверо людей, п’ятеро собак і одна примара. Мікроавтобус газонув, і десь за сотню метрів упала ще одна міна.

— Потерпи, хороший мій,— казала Мар’яна одному з переляканих псів,— трішки потерпи, не лякайся.

І всім було очевидно, що вона заспокоює перед­усім себе.

Машина їхала тими самими вулицями, на яких Олеся провела більше року. З літа 2022-го до осені 2023-го. Місто за три місяці її відсутності дуже змінилося, але не змінилася обстановка: знову кудись їхати, трястися на розбитому асфальті з розкиданими уламками будівель і дерев, чути віддалені (чи навіть близькі) вибухи, плач і скавчання, і при цьому вірити, що й цього разу всі виберуться нехай не дуже здоровими, проте живими.

Скільки евакуацій з Авдіївки пережила Олеся? Скільки десятків? Оці машини із сигналами та без, поранені бійці, перелякані цивільні, спалені автівки на узбіччях чи просто посеред дороги. І постійні молитви, аби доїхали, аби тільки доїхали, в очікуванні, що хтось там почує.

— Потерпи, милий,— казала Мар’яна собаці з величезними, переляканими, наче людськими, очима, а в самої лилися сльози,— вже скоро, вже дуже скоро.

І Олесю ніби струмом вдарило. Це ж її слова, вона ж сама їх казала всього кілька місяців тому: «Потерпи, милий, вже скоро, вже дуже скоро». Того останнього разу, коли евакуювала пораненого з Авдіївки.

— Цивільні! — сказав водій мікроавтобуса.— Зупиняємося?

Пригальмував. Один із зооволонтерів відчинив двері, витяг із машини коробку та поніс до двох літніх жінок, що ішли вулицею обстрілюваного міста. Міста, якого з кожним днем ставало все менше й менше.

— Це вам! — сказав волонтер місцевим мешканкам.— Консерви, олія, печиво, цукерки. На Різдво!

— Так воно ж ще коли? Сьомого числа! — сказала одна з жінок.

— Двадцять п’ятого, бабці, тепер двадцять п’ятого!

— Та дай Боже, хоч сьогодні! — сказала друга.— Дякую!

— Пані, може, евакуюєтесь із нами? — спитала Мар’яна в них.— До Костянтинівки чи Харкова. Давайте, у нас буде місце ще на двох.

— Та ми тут! — сказала літня жінка.

— Ми вдома! — сказала друга.

Двері зачинилися, мікроавтобус рушив до виїзду з міста, але вже за декілька секунд був спалах.

— Знову, о ні, знову! — закричала Олеся. На неї нахлинули спогади, які вона так сильно прагнула забути.

— Ти тут? Ти з нами? — почула вона англійською. Розплющила очі: притулок для пілігримів, холод і кілька стривожених обличь над нею.

— Ти з нами? — питає Амаро.

— Я тут!

— Це тобі пари кеймади в голову ударили — таке буває з юними дівчатами.

— Я взагалі-то з України,— відповіла Олеся, і всі шанобливо закивали головами: ну так, це ти нас маєш навчати стійкості.

Олесі допомогли звестися на ноги, вона сіла за стіл разом з усіма та навіть показала пальцем на свою порожню склянку, аби туди долили кеймади.

— З тобою точно все гаразд? — перепитав у неї Амаро, коли інші захопилися черговою пустопорожньою розмовою.— Може, оце? — і він кивнув головою на Олесин живіт.

— Усе добре. З Різдвом! — посміхнулася дівчина.

— Галісійці називають себе сьомою кельтською нацією,— розповідав Педро,— після ірландців, шотландців, валійців, бретонців, корнуольців і мешканців острова Мен. У них навіть національний інструмент — волинка.

— О, в мене є записи! — сказав Амаро та запустив музику з телефона.

— Я знаю, що з тобою сталося,— звернувся до Олесі Педро, коли різдвяна вечірка 22 грудня вже почала згасати.— Це магія Шляху святого Якова. Все, що ти несеш у своєму серці, виходить, ти починаєш відпускати свій біль. Таке іноді ­стається з тими, хто прийшов сюди за справжнім чудом. І хто на нього по-справжньому заслуговує.

— І з тобою також? — спитала вона його.

— Якби сталося, я би не приходив сюди в три­дцять четвертий раз,— посміхнувся іспанець.— Не думай, що я старий ідіот. Тобто, я ідіот, але не такий вже й старий!

Вони чокнулися келихами із залишками магічного галісійського пуншу.

Уночі Олеся майже не спала — очікувала на нове видіння. Якщо вже до неї по черзі прийшли привиди Минулого та Теперішнього Різдва, варто очікувати також на привид Різдва Майбутнього. Проте години довгої ночі минали, дівчина ворочалася в спальнику, згадуючи пережите ввечері, але нового видіння не було. Заснула, як водиться, лише під ранок, побачивши короткий сон про похід на ринок по фрукти.

— По радіо передали, що всі підйоми до перевалу засипано снігом,— повідомив Амаро на сніданку (запас хліба, яєць, печива та консервованих бобів дозволяв їхній групі протриматися тут щонайменше тиждень),— і в різних селах у горах застрягло півтора десятка пілігримів. Поселення в долині вже розблокували снігоходами. Можливо, через пару днів і до нас доберуться. Але завтра — Святвечір, тому операцію з нашого порятунку можуть відкласти.

Віллі, який дуже прагнув повернутися на свято в Дюссельдорф, повісив голову. Двоє літніх шведів заявили, що прямо сьогодні почнуть спуск у долину, незважаючи на сніг, проте Амаро заборонив, пригрозивши тим, що він зараз — і мер, і шериф цього містечка, а тому може заточити їх до в’язниці через непокору.

Уже під обід група із шести мешканців притулку та двох місцевих розчистила вузеньку стежку, що поєднувала дві частини села. Амаро приніс старезний металевий ключ і відчинив двері до церкви.

— Цей храм існує з ІХ століття й завжди був однією з найважливіших точок на Каміно,— розпочав Педро, і цього разу всі його захоплено слухали.— Через перевал О Себрейро проходив один із найбезпечніших шляхів до Сантьяго, адже на південь звідси вже панували маври. А тут була справжня фортеця з товстими кам’яними стінами без вікон.

Усередині храму було неймовірно спокійно та гарно. Старі кам’яні колони тримали сучасний дерев’яний дах, а уздовж правої стіни стояли полиці з книгами. Олеся підійшла до них і побачила, що це колекція Нових Заповітів десятками мов світу, зокрема й українською.

— Дивіться, про що я казав,— Педро кивнув у бік скляного короба праворуч від вівтаря, всередині якого зберігалася невеличка металева чаша.— Грааль.

Перед