Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

«Цікаві в них традиції на Різдво,— подумала Олеся,— щось не дуже вони зважають на християнські корені Шляху святого Якова».

Видовище заворожувало, Амаро багато разів підіймав і опускав черпаком рідкий вогонь, і кожен раз люди навколо охали від несподіванки.

— Forzas do ar, terra, mar e lume, a vós fago esta chamada: se é verdade que tendes máis poder que a humana xente, eiquí e agora, facede que os espíritos dos amigos que están fóra, participen con nós desta Queimada,— закінчив Амаро та переклав останні рядки англійською: — Сили повітря, землі, моря та вогню, я закликаю вас: якщо це правда, що ви маєте більше влади, ніж люди, прямо тут і прямо зараз змусьте духів наших друзів, які перебувають далеко, взяти участь із нами в цій Кеймаді.

— Амінь! — додала Олеся, і всі розсміялися.

— Саме для цього й існує церемонія,— сказав Амаро,— аби гуртувати друзів, пити кеймаду та сміятися. Нехай цей гарячий напій принесе вам тепло в новому році. Happy Christmas and happy New Year!

— Happy Christmas and happy New Year! — закричали пілігрими, підіймаючи високо келихи з кеймадою. І нехай було лише 22 грудня.

— А понюхайте, понюхайте, як воно пахне! — сказав Амаро, і всі схилилися над чашею з алкоголем, у якому також плавали шматочки яблук.

— Цікаво,— сказала Олеся,— це аніс, лимон, кава та щось іще. Дуже сма…

Вона не договорила, бо в голові запаморочилося, в очах потемніло.

Коли Олеся розплющила очі, все змінилося. Хвилину тому вона стояла разом із кількома людьми із різних країн навколо чаші з галісійським вогняним пуншем, а зараз… Де це вона зараз? Усе таке знайоме. Не може бути! Ці люди, ці запахи, ці звуки, надірвані голоси. Який це рік?

Олеся впізнавала кожну деталь навколо себе, і з очей у неї хлинули сльози. Зима, майдан Незалежності, завішані жовто-синіми прапорами та плакатами з політичними гаслами металеві конструкції височенної штучної ялинки. Крики людей, посмішки на обличчі одних, утомлені обличчя інших присутніх. Усі кудись поспішають, хтось кудись несе автомобільні покришки та металеві конструкції.

— Буде штурм! Є секретна інформація, сьогодні знову буде штурм! — розповідає молодий хлопець своєму другові. Вони проносяться повз Олесю, тримаючи в руках якісь мотки з дротами.

Олеся повертається головою в бік сцени — на ній виступає народний хор. Мало хто його слухає, адже мурашник Майдану живе своїм життям, ніби хаотичним, але насправді добре організованим із низів.

Переминаються з ноги на ногу люди з прапорами, кілька чоловіків під колонадою пошти зварюють захисні конструкції барикади, троє ­зовсім молодих дівчат несуть підноси з паруючими пластиковими стаканчиками. Несподівано Олеся бачить серед них себе. Вона кілька разів кліпає очима, але мара не зникає. Це Олеся, студентка третього курсу медичного, на десять років молодша за Олесю нинішню. Дівчина впізнає бордову зимову куртку, куплену восени в брендовому магазині на подаровані батьками на день народження гроші. Вже весною куртку довелося викинути, адже запах гарі не можна було випрати. Олеся не дуже й намагалася — в березні їй хотілося позбавитися одягу, взуття, волосся, шкіри, в яких вона пережила кінець лютого.

Але зараз куртка майже нова, Олеся, несучи піднос із чаєм, щось весело розповідає іншим дівчатам. Доросла Олеся наздоганяє себе юну, намагається смикнути її за плече, аби подивитися в обличчя, поговорити, розказати все-все, попередити, навчити, але рука провалюється.

— Привид! Я — привид! — здогадується жінка, й тоді просто йде крок у крок за своїм минулим.

— А він такий підсідає ближче до мене, обіймає за плечі та намагається поцілувати. Несміливо, в щічку,— збуджено розповідає юна студентка медичного,— зовсім же юний. Напевно, ніколи й не цілувався з дівчиною. Хоча симпатичний. Не знаю, коротше, чому такий сором’язливий. А я йому така: не чіпай, то на Різдво!

— Ахахахаха! — засміялися дівчата.

— І знаєте, що він питає? На православне чи католицьке?

— Будете чай? Кому чай? — Дівчата підійшли до групи протестувальників, і ті взяли з підносів декілька порцій.— Але порожні стаканчики скидайте в сміття. Бачите, отам і отам є смітники!

Старша Олеся не могла стримувати сльози. Ніколи після того зимового грудня на Майдані вона вже не відчувала такого сильного піднесення в душі.

— То що далі? — спитала одна з дівчат, Мар’яна.

— Та що далі? Сьогодні ж католицький Святвечір. Напевно, доведеться подарувати йому поцілунок. Я же обіцяла! О, привіт, Сашко!

Перед ними виріс хлопець, молодша Олеся підійшла до нього, відвела вбік піднос із чаєм і сама, першою, поцілувала. Серце старшої Олесі закалатало, хоч та й була привидом. Виявляється, примари також можуть переживати емоції: плакати, сміятися, кохати.

Спалах — ілюмінація на сцені увімкнулася на повну. Значить, зараз розпочнеться щось важливе: якийсь виступ, концерт чи оголошення. Олеся повернула голову в той бік, але не побачила там ані сцени, ані людей, ані колони архистратига Михаїла — нічого такого, що пам’ятала з Майдану.

— Летить, падла! — закричали збоку.— На землю, на землю!

Троє людей впало, і через декілька секунд пролунав вибух. Далеко, двісті метрів звідси.

— Піднялися! Піднялися! — закричав голос.— До машини! Я сказав, до машини! Куди ти, бляха!

Олеся впізнала краєвиди — Авдіївка. Тільки не осінь, коли вона була тут востаннє, а зима. Сніг на вулицях. Точніше, на тому, що від вулиць залишилося. Дівчина впізнавала будинки, але під час останнього її візиту деякі з них були жилими. Зараз це лише пусті остови без вікон, подекуди без поверхів чи цілих під’їздів.

Олеся впізнала дівчину, на яку кричав матом середнього віку військовий. Його обличчя також було трішки знайомим, але Олеся не змогла згадати позивний. Її увага зосередилася на невеличкій постаті в гігантському, як на неї, бронежилеті та добре піді­гнаному шоломі.

— Мар’яна! — закричала Олеся, проте присутні не звернули на неї уваги — така доля привидів.

Мар’яна! Подруга ще з Майдану! Коли та де вони востаннє бачилися? Десь на заправці під Полтавою влітку 2022 року. Обидві рухалися на схід: Олеся поверталася на місце служби з відпустки, Мар’яна їхала волонтерити кудись у Харківську область. Тоді вони перекинулися лише кількома фразами, адже обидві поспішали. Кумедні, з пустими стаканчиками від кави в руках, випадково зіштовхнулися біля смітника, незграбно обійнялися, посміхнулися, коротко розказали новини про себе та роз’їхалися.

А зараз Мар’яна біжить обстрілюваною мінометами мертвою вулицею Авдіївки, намагаючись спіймати повідець, який із переляку випустила з рук, коли прилетіла міна. Вона ганялася за переляканим