Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Гей, пілігрими! — звернувся до них адміністратор притулку, що піднявся зі свого ліжка, закутався в три ковдри та пішов вгамовувати гостей.— Лягайте вже спати! Завтра я вас вижену на вулицю о восьмій ранку, не пізніше. Розходьтеся! Буенос ночес!

— Каміно — це дорога чудес! — пошепки продов­жив Педро.— Але варто дивитися по сторонах, аби їх не пропустити! Буенос ночес!

Троє опівнічників зробили ще по ковтку віскі, знехотя піднялися з крісел і пішли спати. У великій спільній кімнаті на них уже чекали троє знервованих хропунів, а також три порожні спальники, холод, ніч і грудень.

Їх не вигнали з притулку зранку. За ніч температура в горах упала, і крижаний дощ перетворився на густий сніг. Він падав декілька годин поспіль і заніс усе навколо, зокрема й дорогу через перевал, товстим білим шаром. Коли адміністратор відчинив двері, виявилося, що вихід із будівлі перекритий метром снігу. Він поставив чайник, дістав хліб, яйця, печиво та запросив шістьох присутніх пілігримів на сніданок.

— Бачите оці старовинні круглі кам’яні будівлі? — спитав Педро, вказуючи на типові для місцевих крає­видів споруди. Після сніданку всі мешканці притулку за пропозицією адміністратора взяли лопати та почали розгрібати сніг. За кілька годин роботи їм вдалося пробити до села доріжку завдовжки кілька десятків метрів. У самому селі на вулицях також копирсалося двоє людей — можливо, єдині місцеві мешканці.— Це пальясо. Традиційно такий будинок ділився на дві окремі кімнати з каміном посередині. В одній половині жили люди, у другій — худоба. І там, і там було тепло. А бачите, на солом’яному даху під самим комином є кілька уступів, ніби горизонтальних майданчиків? Їх робили для котів, аби тим було влітку тепло на сонці, а взимку — від пічки.

— Нехай буде благословенним народ, який вигадав спеціальне місце для киці у своїй хаті! — посміхнулася Олеся.

З думкою про тепло, котів і літо працювалося легше. Протягом наступної години об’єднана коман­да пілігримів прокопала ще два десятки метрів тунелю в снігу, але після опівдня небо почорніло та знову почало розкидатися білими пластівцями.

— А в мене завтра автобус до Мадрида із сусіднього міста,— сказав Віллі, коли всі знову зібралися всередині.— Я планував повернутися додому на Різдво. Пішки вже не встигну. Може, завтра можна буде викликати сюди таксі.

— Та хіба гелікоптер! — пожартувала Олеся.

— А ви знаєте, що віднедавна стало можливо долати Каміно на кораблі? Але це має бути парусник чи гребний човен,— утрутився в розмови про мрії Педро.— На ньому можна приплисти до будь-­якого прибережного містечка Галісії та піти далі пішки. Найближча до Сантьяго точка — місто Педрон, це менше 30 кілометрів. Бо середньовічні паломники…

— А можна викликати гелікоптер прямо зараз? — спитав Віллі й скоса подивився на Педро.

Секунд десять вистачило присутнім, аби зрозуміти, що хлопець жартує. Вперше за два дні, як вони з ним знайомі. Найголосніше реготав сам Педро.

— У мене є для вас дещо особливе,— сказав адміністратор притулку. Його звали Амаро, але тільки зараз він вирішив представитися. Якщо вже негода заблокувала їх у горах, варто ставати друзями. Хоча зазвичай працівники притулків не намагаються потоваришувати з пілігримами — кожен день до них приходять десятки нових людей, щоби прийняти душ, випрати речі, переночувати та зранку піти далі.— Я тримав це на різдвяний вечір, але відсвяткуймо раніше. Не факт, що хтось сюди дістанеться через два дні — я дивився прогноз погоди, потеп­ління не обіцяють.

— Взагалі для походів узимку є окремий маршрут,— почав Педро,— Каміно Інв’єрно, він оминає ці гори. Більшість людей узимку іде саме ним, але є одиниці типу нас…

— То що за сюрприз? — перебила іспанця Олеся.

— Кеймада! — змовницьким тоном повідомив Амаро.

— Кеймада? — збуджено перепитав Педро.— Серйозно, кеймада? О, кеймада! Кеймада! Я дуже люблю кеймаду!

Уже через двадцять хвилин усе було готове до вогняної церемонії. Амаро вимкнув у вітальні світло, і всі присутні опинилися в по-справжньому містичній атмосфері. Вони особливо гостро відчули, що перебувають у маленькому старовинному селі на перевалі в горах Галісії, у притулку для пілігримів, які ідуть середньовічним паломницьким маршрутом, що вони застрягли тут, серед метрових снігів, у холодному приміщенні, майже без їжі, зате в чудовій компанії людей із різних країн, яких на цю Дорогу привів пошук і нестримна тяга рухатися вперед і вгору. Ultreia et suseia — так звучав девіз стародавніх паломників Шляхом святого Якова. Вперед і вгору! Але конкретно зараз усім присутнім хотілося би донизу, в долину та міста.

Майже в повній темряві та тиші було чутно лише шарудіння присутніх і завивання вітру за великим панорамним вікном. Навіть у червні в цих горах буває сніг, а зараз він уже другу ніч поспіль валив без упину по декілька годин.

Амаро та Педро встановили на стіл у вітальні велику металеву посудину, адміністратор дістав запальничку — і за декілька секунд рідина всередині чаші запалала містичним синьо-червоним вогнем. Усі присутні ахнули.

— Це кеймада,— почав свій монолог Педро,— традиційний галі…

— Кхе-кхе,— втрутився Амаро і, впевнившись, що гість замовк, узяв слово: — Це кеймада, традиційний галісійський алкогольний напій. Але це не просто пунш, його вживання — ціла церемонія, яку проводять зазвичай за особливої нагоди та з особливими людьми. Цей напій дійшов до нас ще з кельтських часів, і вважається, що вперше він з’явився на відьомських церемоніях. Ви ж знаєте, що в Галісії всі жінки — відьми?

Українка Олеся не змогла стримати сміху.

Поки Амаро розповідав про кеймаду, він помішував напій великим черпаком, набирав у нього рідину, підіймав її, і палаюча цівка красиво падала в чашу. Вогонь кеймади був єдиним джерелом світла в кімнаті. Він відблискував на меблях, вікнах, дзеркалах і обличчях присутніх.

— Mouchos, curuxas, sapos e bruxas. Demos, trasgos e diaños, espíritos das neboadas veigas. Corvos, píntegas e meigas: feitizos das menciñeiras,— почав монотонно декламувати Амаро.— Podres cañotas furadas, fogar dos vermes e alimañas. Lume das Santas Compañas, mal de ollo, negros meigallos, cheiro dos mortos, tronos e raios…

Педро не взявся пояснювати, але гості й так зрозуміли, що слухають «надзвичайно старовинне» та «надзвичайно потужне»