Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

— Хто приїздив, поки мене не було? — запитав я. Проте Ліла вдала, що не чує. — Хто тут був за моєї відсутності?

— Я не розумію, до чого такі питання.

— До чого такі питання? До того, що ти кажеш, ніби ніхто сюди не приїжджав. А в мене таке відчуття, що це не так.

— Нікого тут не було. Кажу чесно.

— Я тобі не вірю. 

— Ну от. Просто шикарно... Отже, мене підозрюєш. А сам що? — схрестила вона руки на грудях. — Кажеш, типу зайнятий роботою. А на ділі мотаєшся до неї.

Ліла закинула брудні тарілки в посудомийку і з дзенькотом порцеляни зачинила дверцята.

Назрівала буря.

— Ти маєш на увазі Яну? Ти незадоволена тим, що іноді я відвідую свій дім і роблю там якісь важливі речі? Про що взагалі розмова? Я просто наглядаю за котеджем. От і все. Та й буваю там доволі рідко.

— Доволі рідко? — фиркнула Ліла. — От і справді — "доволі рідко". Ти ганяєш до своєї колишньої із неабиякою регулярністю! Дуже гарно проводиш там час! А потім приїжджаєш опівночі й кажеш, ніби це я від тебе щось приховую?!

— Я буваю у Яни тільки заради дітей. Ти ж сама це чудово знаєш.

Я не хотів скандалу.

Однак Ліла перейшла межу.

— Може, ти вирішив жити одразу на два будинки — на дві сім'ї?! Спатимеш одразу у двох ліжках?! З двома бабами по черзі?!

— Та що ти таке верзеш? Я сплю лише з тобою. Крім тебе в мене нікого немає. І моя колишня дружина навіть під дулом пістолета не ляже зі мною в ліжко. Після всього зробленого — я їй просто огидний як чоловік.

— Ну так, звісно. Ніби я не знаю, чим ви там зайняті. Ніби я жодного разу не спостерігала, як твоя машина припаркована біля будинку твоєї Яночки. А коли я тобі пишу, — захлиналася Ліла, — ти мені відповідаєш, що зайнятий зараз роботою! Якою такою роботою ти зайнятий, Давиде?! Над чим ти там працюєш потай від мене?!

Я відкинувся на спинку стільця.

Зміряв її поглядом.

І опустив очі на стіл.

Це було потішно...

— А чому ти взагалі там їздила, можеш мені відповісти? Що ти забула в тому районі? Адже це околиця міста... Що ти забула біля нашого будинку? — Я встав з-за столу і зробив крок у напрямку Даліли. — Ти взагалі не маєш знати, де цей будинок розташований. Ти не повинна, — говорив я, роблячи ще один крок, — навіть дорогу до цього будинку знати.

Я затиснув її в кутку на кухні й жадав відповіді.

— У мене є своя машина, — відповідала Ліла, не пасуючи перед тиском. — І я просто поїхала за тобою. Щоб переконатися — ти їздиш до колишньої, щоб освіжити сексуальну пам'ять! Порівняти нас! Може... — примружила вона свої колючі лисячі очі, — може, ти уявляєш її, коли займаєшся сексом зі мною? Скажи — коли я роблю тобі мінет — ти уявляєш її? Ти уявляєш на моєму місці свою руду нікчему? Цю слабку мямлю? Цю вічно ненафарбовану мамку в пошарпаному синьому фартусі?

Я наблизився до її обличчя.

— Навіщо ти до неї їздила, коли мене не було вдома? — Вона замовкла. Не хотіла відповідати. Удавала, що її там не було. Та я вже знав, що Ліла бреше. — Про що ви говорили?

Моя дівчина мотнула головою і відповіла дуже просто:

— Я не їздила до неї за твоєї відсутності... Я взагалі ніколи не бувала в твоєму довбаному домі.

Мене від цих брехливих слів перемкнуло.

Я схопив її за халат і притиснув до стіни.

— Це брехня! — заволав я на всю квартиру. Не міг зупинитися. Не міг стримати свій гнів. Я реально психанув. — Навіщо ти мені брешеш?! Навіщо?! Скажи, ти часто це робиш?! Часто говориш мені брехню?!

— Я не брешу! — виправдовувалася Ліла. — Я не брешу тобі, Давид! Відпусти, прошу!

Я обійняв її голову і притиснув до своїх грудей.

До твердих, пульсуючих від серцебиття грудей чоловіка. Який обіцяє помститися за брехню.

— Я чудово знаю, що ти з нею бачилася. Послухай мене, кицю... Ти їздила до неї і тиснула на Яну морально. Можливо — погрожувала.

— Це неправда, — пищала Даліла в мене під руками. Будучи притиснутою до мене, як лещатами. — Я нічого не казала їй поганого. Ми з нею просто познайомилися. Поговорили за чашкою чаю. Як дівчата. Звичайна розмова.

Я втиснув її голову у свої груди.

Вткнувся носом у гарячу маківку.

Говорив напівпошепки.

— Після звичайних розмов люди не кидаються під поїзд, Ліло... Ти спробувала довести мою дружину до гріха. Я бачив запис із камер спостереження. Вона хотіла цього. Вона хотіла це зробити. І це було відразу після того, як ти з нею поговорила. Як ти до неї приїжджала. Приїжджала в мій будинок без мого на те дозволу. — Я якнайміцніше стиснув її розумну, хитру, вертку голівку. І це викликало паніку. — Ти хотіла вбити її? Ти хотіла, щоб Яна померла?

Даліла клялася, що це не так.

— Я б ніколи так не вчинила!

У відповідь на це я глибоко вдихнув її запах.

Цей неймовірний шлейф, який вона носила щодня. Як інструмент впливу на чоловіка.

Він не дозволить забути таку жінку.

Від цього запаху зносить дах.

Парфуми з особливим вмістом.

Щоб спокушати чоловіків.

Від них миттєво встає.

Однак цього разу вони не подіяли.

— Ніколи не лізь у мою сім'ю, — промовив я тихо. — Чуєш? Ніколи... Я не давав тобі права вирішувати за мене, що краще, а що гірше. Як мені поводитися з моїми дітьми. І скільки грошей витрачати на них. Я сам це вирішу. А якщо ти ще хоч раз спробуєш їм нашкодити — Яні чи Назару з Авророю. Я не стримаюся і зроблю щось таке, після чого мені буде соромно, Ліло. Не дратуй мене. І не думай, що якщо я пішов від дружини, то вона стала мені чужа. Вона ніколи не буде мені чужа. Ні вона, ні діти... Може, я й розлюбив. Та за сім'ю ладен убити.