Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Захекані, побуряковілі й виснажені, діти похитувалися, наче п’яні. Хоч обом здавалося, що от-от зомліють, земля була ані зручна, ані безпечна, а сісти не було де. З рову вихлюпнувся був пуголовок, досить великий, щоб уже мати лапки, і тепер лежав посмикуючись на дорозі, а від його шльопання й рипіння обслизлої шкіри на асфальті Гаррієт завекала з новою силою.

Не переймаючись своїм звичним етикетом класичної школи, який створював між ними суворий проміжок у пів метра, коли не йшлося про стусани чи удари, вони вчепилися одне в одного, щоб утримати рівновагу: Гаррієт без думки про те, що має вигляд боягузки, а Гелі без думки про те, щоб поцілувати чи налякати її. Обвішані реп’яхами, клейкі від липучника джинси в обох неприємно поважчали, просякли смердючою водою з кювету. Гелі, зігнувшись удвоє, тужився, ніби от-от виблює.

— Ти як? — запитала вона… і сама векнула, помітивши в нього на рукаві жовто-зелену латку з нутрощів пуголовка.

Гелі, продовжуючи в тому ж дусі, наче кіт, що все ніяк не позбудеться жмута шерсті, знизав плечима й рушив назад забрати покинуту палицю й коробку для ланчу.

Гаррієт схопила його ззаду за пропітнілу сорочку.

— Чекай, — витиснула вона.

Вони сіли на велосипеди, розчепіривши ноги, щоб відпочити (Гелі на «стінґ-реї» з козлорогим кермом і бананоподібним сидінням, а Гаррієт на «вестерн флаєрі», що колись належав Робіну), обоє шалено відсапувалися й не розмовляли. Коли серця сповільнили торохтіння й обоє зробили по паршивенькому ковтку теплуватої води зі смаком пластику з фляги Гелі, вони знову подалися в поле, цього разу озброївшись рушницею.

У Гелі на зміну ошелешеному мовчанню прийшла бравада. Він узявся гучно, широко жестикулюючи, похвалятися тим, як зловить ту водяну гадюку й що після цього робитиме: застрелить її в пащу, розкручуватиме в повітрі, ляскатиме, наче батогом, порубає надвоє, проїдеться по шматках велосипедом. Обличчя в нього побагровіло, дихання було швидке й неглибоке; час від часу він вистрілював кудись між бур’янів і мусив спинятися й оскаженіло пересмикувати рушницею, — гаф-гаф-гаф — щоб створити тиск.

Вони збочили від кювету й направлялися до будинків, що ще будувалися, де в разі загрози видертися на дорогу було б легше. У Гаррієт боліла голова, а руки були холодні й липкі. Гелі — погойдуючи рушницею, що висіла на ремінці в нього на плечі — крокував туди-сюди, щось белькотів, боксував повітря, не відаючи про тиху місцинку в тонкій траві не далі ніж за метр від його кросівки, де лежало (непримітно, мало не простою прямою лінією) те, що в довіднику «Рептилії й амфібії південного сходу Сполучених Штатів» було зазначено як «молода особина» мідно­голової змії.

— І от є в нього ця валіза, що вистрілює сльозогінним газом, коли її відкрити. Ну, кулі там також є, і ще ніж, він відкидається з боку…

У Гаррієт в голові все збаламутилося. Якби ж їй долар за кожний раз, коли Гелі розповідає про валізу із «З Росії з любов’ю», яка стріляє кулями й сльозогінним газом.

Вона заплющила очі й промовила:

— Слухай, ти занизько ту змію схопив. Вона тебе вкусити могла.

— Заткнися! — скрикнув Гелі після секундної розлюченої паузи. — Сама винна. Я вже її тримав. Якби ти не…

— Стій на місці. Ззаду.

— Гадюка? — Він присів і навів рушницю. — Де? Покажи мені ту сучу дочку.

— Отам, — сказала Гаррієт — а тоді, роздратовано ступивши вперед, щоб показати знову, краще, — ну отам. — Гостра голівка сліпо вигнулася догори, оголила блідий низ м’язистої щелепи, а тоді знову осіла, похитуючись, наче решето.

— Тю, та ця зовсім маленька, — розчаровано відзначив Гелі, нахиляючись, щоб краще роздивитися.

— То не має значення, яка… Гей, — гукнула вона, неоковирно перестрибуючи боком, коли мідноголова червоною жилкою кинулася на неї.

Поруч пролетів шквал із вареного арахісу, а за ним над плечем проплив і весь пакетик з горіхами, після чого плюхнувся на землю. Гаррієт хиталася, намагалася втримати рівновагу, вистрибуючи на одній нозі, а тоді мідноголова (за розміщенням якої вона на мить припинила стежити) знову шугнула на неї.

Кулька пневматичної рушниці невинно ценькнула їй об кросівку; друга впекла литку, і Гаррієт вискнула й відскочила назад, поки решта кульок застрекотіли в пилюці в неї навколо ніг. Але змія вже збудилася й енергійно завдавала нових і нових атак навіть під вогневим тиском; вона, не змінюючи цілі, раз по раз металася Гаррієт до ніг.

Очамріла, до півсмерті знетямлена дівчинка здерлася на асфальт. Вона провела рукою по обличчі (засліпленими від сонця очима, у яких, наче збільшені амеби в краплі ставкової води, радісно пульсували, зіштовхувалися й зливалися прозорі цятки), а коли в очах прояснилося, то побачила, що маленька мідноголова підняла голову й роздивляється її без жодного подиву чи взагалі емоцій з відстані десь понад метр.

У пориві безпам’ятства Гелі дійшов до того, що рушницю заїло. Сиплючи якимись дурницями, він кинув її й побіг по палицю.

— Чекай, зараз. — Натужившись, Гаррієт відірвала погляд від крижаних, ясних, наче церковні дзвони, очей змії. «Що зі мною? — ослабло подумала вона, непевним кроком задкуючи до мерехтливого центру дороги. — Тепловий удар?»

— Йопересете, — невідь-звідки почувся голос Гелі. — Гаррієт?

— Чекай. — Заледве усвідомлюючи власні дії (коліна в неї підкошувалися й розхлябувалися, ніби належали маріонетці, якою вона не вміла керувати), Гаррієт ступила ще крок назад, а тоді різко осіла на розпечений асфальт.

— Стара, з тобою все нормально?

— Відчепися, — почула Гаррієт власні слова.

Крізь заплющені повіки багрянцем шкварчало сонце. На його тлі, наче злісний негатив, миготів залишковий слід позирку змії: чорна райдужна оболонка, кислотно-жовта щілина-зіниця. Гаррієт