Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Гаррієт! — голос Гелі, десь удалині. — Що з тобою? Мені страшно.

Вона кліпнула; біле світло впекло очі, ніби в них бризнули лимоном, жахливо було почуватися такою спеченою, такою сліпою, такою нездатною керувати руками й ногами…

Наступної миті Гаррієт уже лежала на спині. Небо палахкотіло безхмарною безсердечною блакиттю. Здавалося, вона втратила лише з пів секунди часу, ніби задрімала й у ту ж мить, смикнувши головою, прокинулася. Світло перед очима заступала якась масивна постать. Запанікувавши, вона затулила обличчя обома передпліччями, але нависла темрява лише перемістилася й проштовхнулася з іншого боку, уже наполегливіше.

— Гаррієт, перестань. Це просто вода. — Вона почула ці слова якось підсвідомо, проте водночас і не чула їх. А тоді — досить неочікувано — кутика її рота торкнулося щось прохолодне; від цього Гаррієт заборсалася, заходячись відчайдушним криком.

— Ви двоє хворих на голову, — сказав Пембертон. — На роверах їхати в ту срану секцію? Там градусів, певно, під тридцять п’ять.

Лежачи навзнак на задньому сидінні Пемового «кадилака», Гаррієт крізь прохолодне мереживо дерев’яного гілляччя спостерігала, як угорі несеться небо. З дерев можна було зробити висновок, що вони повернулися з безтінистої «Дубової галявини» на стару добру дорогу межі округу.

Вона заплющила очі. Зі стереодинаміків гучно репетувала рок-музика; а на червіні заплющених повік перебігали й мерехтіли латки тіні — спорадичні, тріпотливі.

— Корти порожні, — оголосив Пем понад гулом вітру й музики. — Навіть у басейні нікого. Усі в будівлі клубу, дивляться «На все, про все — одне життя»65.

Зрештою десятицентовик для таксофона таки знадобився. Гелі — украй героїчно, бо й сам не менше за Гаррієт запанікував і перегрівся на сонці — заскочив на велосипед і, попри слабість і спазми в ногах, подолав майже кілометр до платного телефону на платній стоянці «Спішного швидкомаркету». Проте Гаррієт, яка весь той час прочекала фактично в пеклі, самотньо смажачись хвилин сорок на асфальті в кінці заповненого зміями тупика, надто перегрілася й стуманіла, щоб відчувати за це сильну вдячність.

Вона трохи піднялася, рівно стільки, щоб побачити, як Пембертонове волосся — кучеристе й пухнасте від хімії в басейні — розносить вітер назад і ляскає ним, наче картатою жовтою корогвою. Навіть на задньому сидінні відчувався той його різкий і відчутно дорослий запах: гострий і маскулінний піт під кокосовим лосьйоном від засмаги, замішаний із сигаретами й чимсь подібним на ладан.

— Що ви аж на «Дубовій галявині» робили? Ви там когось знаєте?

— Нє, — відповів Гелі пересиченим монотонним голосом, який переймав у присутності брата.

— То шо ви там тоді робили?

— Ловили змій… Перестань, — рявкнув він, кидаючись рукою, коли Гаррієт скубнула його за волосся.

— Ну, якщо вам дуже хочеться половити змій, то для цього ідеальне місце, — ліниво відзначив Пембертон. — Вейн, він технічне обслуговування в заміському клубі проводить, казав мені, що вони там упорядковували якійсь жінці басейн, то бригада повбивала десь із п’ятдесят змій. І це в одному дворі.

— Отруйних?

— Та яка різниця? Я б навіть за мільйон доларів у тій дірі паршивій жити не погодився, — зневажливо, по-панськи закинувши голову, сказав Пембертон. — А ще Вейн казав, що їхній дезінсектор розповідав, як під однією з тих буд він знайшов кубло на триста змій. В одному будинку. Чекайте-чекайте, ще прийде повінь, така, що військовий Корпус інженерів своїми мішками не стримає, і на кожній мамуні, що дітей у школу возить, живого місця від укусів не лишиться.

— Я зловив одну водяну гадюку, — поважно заявив Гелі.

— Ага, сто разів. І що ти з нею зробив?

— Та просто відпустив.

— Так і повірив, — Пембертон скоса зиркнув на нього. — Вона за тобою погналася?

— Нє. — Гелі трохи розслабився в кріслі.

— Ну, а я от узагалі не вірю тим, хто каже, що змія тебе боїться більше, ніж ти змію. Водяні гадюки — то просто жахіття. Вони женуться за тобою, що дай боже. Одного разу на нас із Тінком Пітмоном напала здоровенна як бик гадюка, коли ми були на озері Октобега, і я клянуся, ми навіть близько біля неї не стояли, а вона до нас пропливла через усе озеро. — Пем рукою показав в’юнкий шурхітливий рух. — І з води лиш ту білу роззявлену пащу було видно. А далі вона як бабахнеться головою об алюмінієву стінку каное, ніби тараном. Навіть люди, що на пірсі стояли, все те бачили.

— І що ви зробили? — запитала Гаррієт, яка вже всілася й нахилялася через переднє сидіння.

— А ти вже, бачу, бадьора, тигрице. Думав, доведеться тебе до лікаря нести. — Обличчя Пема в дзеркальці заднього огляду заскочило її зненацька: крейдяно-бліді губи й білий крем від засмаги аж до самого носа, глибокий сонячний опік, що нагадав їй обморожені обличчя полярної групи Скотта.

— То ти любиш на змій полювати? — сказав він відображенню Гаррієт.

— Ні, — відповіла та, миттю перейшовши на непокору й здивування через його втішену інтонацію. Тоді відкинулася на заднє сидіння.

— Тут нема чого соромитися.

— А хто сказав, що я соромлюся?

Пем засміявся.

— Ти, Гаррієт, міцний горішок, — сказав він. — Усе гаразд, я вас не здам. Але я вам так скажу, бавитися отими палицями-рогатками — повна дурня. Вам треба знайти собі