Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Я не в броніку. Зброї немає,— намагався мислити логічно Костя.— Значить, іду не на позиції. І не звідти. Тоді куди ж?

Кілька секунд уривки спогадів стікали докупи, як краплі води, формуючи втрачений ланцюжок подій і думок. Ідея, яка вела його, з’явилася так само раптово, як і зникла. Костя поправив шапку, що сповзала з брів, і впевнено рушив далі. Від Донецької області до Польщі не близько, тож треба поспішати.

— Цікаво, до ранку я встигну? — подумав, до­лаю­чи чергову кучугуру. Ноги ставали важчими, примружені повіки злипалися, час примерзав до підошов. Ніби у сні, де маєш тікати, але рухаєшся на одному місці. Костя цього не помічав. У його голові, один за одним, зринали шматочки забутого вечора. Люди, події, голоси. Години та хвилини до Нового року. Коли він упав, то навіть не відчув різниці. Ноги рухалися майже так само, злегка посмикуючись у снігу.

Епізод перший. Полювання на кота

31 грудня, вечір напередодні

Час: 17:59

— Двері закривайте! Вам тут що, Африка? — Доцент із насінням у жмені сидів біля пічки, плюючись у помийне відро перед собою. Розкуйовджене чорне волосся й густа борода робили його схожим на домовика.— Заїбали, бля. Тут топиш цілий день, а вони двері навстіж.

— Жарко,— кинув через плече Лисий, який саме вийшов покурити. З якогось далекого села, він говорив особливим діалектом, ще й тихо, ковтаючи цілі слова. І оскільки його майже ніхто не розумів, то він здебільшого й мовчав. Але на цей раз Доцент почув.

— Кому жарко? Тобі? То пиздуй на вулицю. Живи там. А мені холодно.

Лисий щось буркнув, штовхнувши п’ятою двері. Вони злегка причинилися.

— Нє, ну ти подивись,— знову обурився Доцент, сплюнувши у відро перед собою. Шматочки лушпиння застрягли в його чорній, із сивими прожилками бороді.

— Дядь Жень, я закрию,— Костя саме заніс до хати відро з вугіллям і, знявши шапку, причинив двері.

— Ну, хоч хтось є нормальний,— трохи заспокоївся той.— Дякую, Костя.

— Чуєш,— за секунду озвався знову, дивлячись, як хлопець підкидає в пічку вугілля,— а ми шось готовити будем? Новий рік же.

— Не знаю. Я думав, але якщо всім байдуже, то ну його.

— Ні, ти кажи, що треба робить. Ми поможем,— засовався на стільці Доцент.— Я не кулінар, та якусь картошку почистить чи на салат накришить зможу.

— Ну, було б добре щось схоже на олів’є зробить. Варенка є, кукурудза, огірки зелені, яйця, майонез…

Вхідні двері скрипнули й сіра пляма прожогом майнула в хату. Слідом зайшов Лисий.

— Бля, знов кота впустили! — відсунувши відро, Доцент кинувся за ними.— Де ця чамора? Іди сюди, зараза…

Із хати долинули звуки відсунутих меблів, стукіт. Здається, упав стілець. Занявчав кіт.

— Та нащо ти до нього придовбався? — це голос Сірого, командира відділення.— Шмаркля нормальний кіт. Мишей ловить.

— Ага, і спальники обсикає. От нассить тобі, поймеш…— голос зазвучав надсадно, ніби власник навкарачки діставав щось із-під шафи.— От падло, іди сюди. Куди поліз? Не втечеш. Не від мене…

За мить залунало відчайдушне нявчання, і Доцент, тримаючи кота за карк, пішов до виходу. Той намагався вирватися, але безрезультатно. Якусь секунду Костя чітко бачив сіру морду, налякані очі та мокру пляму носа. Потім кіт голосно чхнув. З однієї ніздрі вискочила й повисла зеленувата шмаркля.

— Тьфу ти, зараза! — Доцент інстинктивно відвернувся, викидаючи кота за двері.— Пішов отсюди. Брись!

Коли почувся звук сповіщення з месенжера, Костя здригнувся і, діставши смартфон, глянув на екран. Ні, не вона. Чому ж мовчить, чому не на зв’язку? Ще мить стояв, слухаючи відгомін розмов і шум води в умивальнику, де Доцент саме мив руки. Потім, зітхнувши, почав нарізати ковбасу.

Епізод другий. Перевірка

Час: 18:23

Надворі заливисто загавкала Жучка, і вже за мить на ґанку хтось обстукував ноги від снігу. Почувся скрип вхідних дверей, голоси.

Їх зайшло двоє. В окулярах Банкір — зам командира роти — та рудуватий товстий старшина з якимось складним позивним.

Побачивши гостей, Костя застиг, ніби гіпсова скульптура. З ножем в одній руці та зі шматком ковбаси в іншій.

— Де старший на хаті? — запитав Банкір, огля­даю­чи стіл.— Давай усіх сюди.

— Зараз.

Та щойно хлопець повернувся в бік дверей, ви­йшов Сірий. Він лише нещодавно отримав звання молодшого сержанта, але фактично командиром цього відділення був завжди. Точніше — його оновленого складу. Зі старих лишився тільки Доцент, який ще пам’ятав Сірого звичайним солдатом. Недосвідченим, зеленим. Та навіть тоді він виділявся на тлі інших. Квадратне обличчя, приплюснутий ніс, щетина. Нагадував боксера. Здається, був навіть КМС із чогось. Із чого точно, ніхто не знав.

Побачивши гостей, Сірий свиснув у прочинені двері.

— Підйом! Всі на вихід!

Із глибини хати почулися невдоволені голоси, скрип ліжок і розкладачок, швидкі кроки по дере­в’я­ній підлозі.

Один за одним виходили, стаючи півколом під стіною. Доцент із Лисим біля пічки. Іванич, Щасливчик та Інвалід — ближче до дверей. Сірий із Костею відійшли до столу, щоб усім вистачило місця. Майже вся «Сицилія». Щоб легше запам’ятовувати, на­зви позиціям давали яскраві, відомі. Столиці держав, гірські вершини, острови, регіони тощо. Для зручності так називали й підрозділ, закріплений за позицією, та хату, де вони мешкали.

— А де Койот? — запитав Банкір, поправляючи окуляри, коли всі зібралися на кухні.

— Він на «Техас» пішов, до своїх. Скоро поверне­ться.

— До яких своїх? Якщо з вами заходить на позиції, то він ваш. І байдуже, хто в нього на тій хаті лишився — кум, брат чи сват. Подзвоніть йому, щоб за п’ять хвилин був тут. Це ясно?

— Так, пане старший лейтенант. Ясно.

Костя, відчувши легкі нотки іронії в голосі, перевів погляд на Сірого. Той стояв із незворушним обличчям, схрестивши руки на грудях.