Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Тепер ближче до суті,— Банкір продовжив, заглядаючи по черзі кожному в обличчя.— Усі чули про заборону спиртних напоїв?

— Чули.

— Дивіться, щоб не було проблем. Учора вже двох із «Аляски» возили на задувку. Сивого й Одесу. Вийшли з позицій і не просихали кілька днів. І тепер на триста тисяч штрафують, а не на сто, як колись.

— Вітаха,— голос Сірого зазвучав новими нотками,— це все ми знаєм. Але давай по-людськи. Хлопці вчора з позицій вийшли. Зайобані. Сьогодні Новий рік. І якщо захочуть трохи випить — я і сам їм наллю.

На кілька секунд запала тиша. Старшина кахикнув.

— Ну добре,— Банкір урешті кивнув.— Але культурно. Під твою відповідальність, Сєрьога.

Епізод третій. Гільзи спогадів

Час: 19:36

Кухня кипіла голосами, теплом і запахами. Парувала каструля, шумів чайник, нарізка сиру та ковбаси, розкладена на великому тарелі, наповнювала приміщення передчуттям застілля. Доцент, викинувши кота надвір, трохи заспокоївся й тепер різав огірки на салат, Іванич викладав шпроти на бутерброди. Сивий, червонощокий, із чималим пивним животом, він уже давно не ходив на позиції. А оскільки проблеми із серцем і тиском ще не давали підстав для списання — числився в штатці водієм-механіком. Возив хлопців і лагодив ті роздовбані корита, які ще їздили.

Перевіривши картоплю на готовність, Костя похитав головою та поклав ложку. Хай ще повариться. Хлопці справлялися добре, тож вирішив ще раз подзвонити дружині. У передпокої, невеликій прибудові, що відмежовувала кухню й вихід у двір, було холодно, зате спокійно. Зазвичай її використовували як курилку, але зараз тут не було нікого. Знадвору почулося нявчання, і Костя прочинив двері. Шмаркля забіг усередину й, вдячно муркнувши, застрибнув на шафку для взуття.

Гудки, ніби краплі, зривалися з тиші, падали вниз. Не відповідає. Заблокувавши екран, сів на ящик з-під БК і обхопив руками голову. Може, щось сталося? Чому ж мовчить пів дня? Ще вранці писала, що готує сюрприз, що з нею і малим усе гаразд. Мовляв, не хвилюйся. Але як тут не хвилюватися? В інтернеті регулярно з’являлися повідомлення про зниклих біженців. На когось напали, когось убили. Хтось зник безвісти. А якщо це самотня жінка з дитиною — ризики підвищуються. Ніхто не захистить, ніхто не помітить.

Можливість того, що дружина йому зраджує, Костя навіть не розглядав. Надто добре знав її. Хоча… Якщо уявити що вона сама, в чужій країні. І раптом хтось… Банальна допомога, увага, підтримка… Ні, ні. Цього просто не може бути. Не з нею. Костя, відганяючи цю думку, захитав головою.

А якщо дружині стало зле? Підскочив тиск чи схопило серце? Знепритомніла? Уява вже малювала картинку, де його трирічний син стоїть над непорушним тілом матері.

Годі, все. Не можна думати про погане. Костя спробував заспокоїтися й уявити їх удома. Як граю­ться біля ялинки, як готують святкову вечерю. Дружина, розповідаючи щось, сміється. Ніжно, легко. Нахилившись над духовкою, дістає звідти запечену курку. Очі спокійні, щасливі. Відгортає пасмо волосся з обличчя, каже щось трирічному синові. Хлопчик киває й починає складати іграшки в коробку. Скоро вечеряти. Ще малий, але вже все розуміє. Привчений до порядку, слухняний. Волосся світле, як у мами. Її очі, такі ж блакитні, її усмішка. Від тата, здається, тільки ніс із горбинкою і вуха. Великі, відстовбурчені. Треба ж таке, і йому дісталися. Костя жахливо комплексував через них. У школі постійно дражнили, називаючи Петриком П’яточкіним або Слоником. Мати погіршувала проблему, часто за вухо тягнучи сина в куток. Невивчені уроки, безлад у кімнаті та навіть найменша провина означали покарання та біль. Але чому не як інші батьки, ременем? Нащо тягати за вуха? І з кожним разом вони, здавалося, стають все більшими. Із такими темпами до повноліття Костя ризикував і справді стати схожим на слона. Але якось обійшлося. Виріс, здобув освіту, одружився. Ще й дружина красуня. Досі не розумів, за що ж вона його обрала. Невисокий, без атлетичної статури, простий собі продавець із відділу побутової техніки. Темне коротке волосся, виразні сірі очі, маленький рот. Інтелігентне обличчя заучки. Доволі симпатичний, якщо не зважати на вуха, проте загалом — нічого особливого. Ні тобі цікавих захоплень, ні талантів.

Познайомилися в парку, де вона вигулювала собаку. Її йоркширський тер’єр Джеррі загнав вуличного кота на дерево. Костя, що саме читав на лавці поруч, прийшов на допомогу. Заспокоїв пса (дивно, адже той не любив чужих), зняв кота з дерева. Хто­зна, може, це й було його суперсилою — знаходити спільну мову з тваринами. Кота залишив собі, на­звавши Елвісом. Чи то за звичку співати, чи то за чорну пляму на голові, що нагадувала зачіску короля рок-н-ролу. Із Катею, хазяйкою Джеррі, обмінялися телефонами, а за якийсь час почали зустрічатися. Далі все відбувалося саме собою. Його освідчення, її згода, весілля. Народження сина. Кілька щасливих років, а потім війна. Дружину з сином відправив до кума в Польщу. Той допоміг облаштуватися, знайти житло, але на цьому й закінчилося. Зрештою, нічого дивного: мав власну сім’ю, свої проблеми. Костя дружину підтримував, як міг, проте й сам не знав, що краще: лишатися в Україні під обстрілами чи самій із дитиною на чужині.

Дні тягнулися довго, один за одним, як шеренга каторжників. Взаємні переживання, страхи, обіцянки та молитви. Життя зупинилося десь на одному з тих перших днів. Як зажована касета в старому магнітофоні. Ні продовжити, ні відмотати. Після відносно спокійного року служби в роті охорони Костя потрапив сюди, в одну з найгарячіших точок. Під місто, майже повністю знищене ворожою артилерією. Тут усе було інакшим. Час різко набирав ваги. Кожна прожита година здавалася щастям. Кожна розмова з рідними — безцінною. І водночас щось утрачалося. Ніби відчуття безпеки та спокійний сон. Здавалося, ще трохи — і розчинишся у звуках обстрілів, забудеш, хто ти, де перебуваєш і що робиш. Станеш безіменним, безособовим. Брудно-­сірим, як глина в окопі.

Скрип дверей вивів із задуми. Щасливчик сів поруч, закурив. Молодий, років двадцяти, ще пацан. Руки в татуюваннях, підкачаний. Гармонійні риси обличчя, злегка нахабний погляд, чорне волосся, зачесане назад. Дівчата таких люблять.

— Що ти, Равлик? — самовпевнена посмішка, голос із відтінком іронії.— Скучаєш?

Костя не любив свій позивний. Навіть ненавидів. І що з того, що повільний? Не міг Сірий щось нормальне придумати? Навісив — і причепилося.

— Ні,— відповів сухо.— Вийшов провітритися.

— Дивись, щоб не застудився.

— За собою краще дивися.