Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Ми там їсти готуємо на Новий рік.— Костя підвівся, збираючись іти.— Не хочеш допомогти?

— Не хочу,— Щасливчик навіть не підняв голови.

— Я так і думав.

Епізод четвертий. Свято наближається

Час: 20:55

У якийсь момент від запахів із кухні майже всі пройнялися святковим настроєм. Доцент познаходив старі прикраси та жовто-блакитних янголят із волонтерки. Звідти ж потім дістав і сердечка, і дитячі малюнки. Розвішені по стінах, вони додавали святковості, атмосфери. Лисий знайшов у гаражі стару гірлянду з обірваним дротом і тепер намагався полагодити. Розклав на столі в залі інструменти, десь навіть паяльник знайшов. Костя давно не бачив його таким зосередженим. Хіба перед ворожим штурмом. Сам тоді стояв, ледь стримуючи тремтіння, а в голові крутився можливий сценарій подій.

Почнеться все, як завжди, з обстрілу. Посадка здригатиметься, ядучий свист і вибухи різатимуть на клапті час. Снаряди з димом глухо битимуться об землю, розливаючи довкола білий морок. А ­після короткого затишшя — гул техніки. Все ближче, все голосніше. І ось із туману з’являються темні силуети. Їх кілька десятків, рухаються двійками. Ведуть щільний вогонь, ворожий кулеметник десь зліва, криє. З бійниці не висунешся, кулі свистять над самим бруствером. Ось вони майже поруч, кидають гранати. На цьому місці Костя зазвичай думав про те, як тікати. Дорогу він знав, але позаду їхньої посадки було метрів двісті голого поля. І якщо включиться ворожа арта чи міномет… Далі уявляти не хотілось.

Лисий, здається, ні про що не думав. Стояв у бійниці, вглядаючись через тепловізор у темряву. Спокійний, зосереджений. Як-от зараз із цією гірляндою. Колишній електрик, він ніби пригадував щось забуте й тепле. Воно, ніби струм, пронизувало та з’єд­нува­ло докупи обірвані раніше дроти. І нарешті гірлянда засвітилася, а на його обличчі відбилася майже дитяча радість, неприховане захоплення.

Костя, що якийсь час спостерігав за роботою, раптом пригадав, за чим ішов. Десь у нетрях рюкзака була схована пляшка коньяку, яку краще було покласти десь поближче. І заразом перевірити, чи вона досі там є.

Інвалід лежав на своєму ліжку і дивився фільм. Високий, під метр дев’яносто, міцної статури, колись він мав позивний Динаміт і дуже ним пишався. А потім почав ламатися. То спина, то нога, то серце. Познаходив якісь старі болячки. Навіть їздив проходити ВЛК. Врешті, повернувшись у підрозділ, продовжив службу, але тепер кожен виїзд на позиції супроводжувався ниттям і детальним переліком його хвороб. Він з усіх сил намагався перевестися або списатися, але з таким же успіхом міг би подати заявку на участь у програмі NASA. І то, мав би більше шансів.

— Равлик, допоможеш розкласти? — Сірий саме звільнив центр найбільшої кімнати від рюкзаків, бронежилетів і коробок із волонтеркою і тепер тягнув туди розкладний стіл-трансформер, який хтось із хлопців привіз із розбомбленого міста.

— Ага.— Костя застібнув рюкзак і засунув назад під ліжко.— Сюди ставити?

— Сюди.

— Бля, що це смердить? — Сірий за мить принюхався.— Інвалід, ти носки міняв?

— Міняв,— той засовався на ліжку, ставлячи фільм на паузу.

— А ноги мив?

— Мив.

— Гівном ти їх мив чи що?

— Командир, та не приколюйся,— у голосі Інваліда зазвучали нотки образи.

— Та ну реально.— Сірий потер носа.— Ми тут їсти будемо. А смердить, як ніби щось здохло. Скажи ж, Доцент?

Бородатий, що саме зайшов зі жменею нових янголят, кивнув.

— Смердить. Аж із кухні чутно,— він зупинився, якусь мить розглядаючи джерело запаху.— Інвалід, це ж ти в цих носках на позиціях був. Он, диви, грязюка засохша… Бля, і волонтерки ж на хаті повно. Хоч сракою жуй.

— Ладно, ладно.— Той, крекчучи, встав із ліжка.— Хватить, я поняв. Не кіпешуйте.

— А чого ти крекчеш? — Сірий не збирався так просто його відпускати.— Втомився, може?

— Та нє, я ж ногу підвернув, як із позицій виходили.

— А залупу ти собі не підвернув?

— Не підвернув.

Шкандибаючи, Інвалід пішов у бік кухні, де на пічці грілася вода.

— Носки ж візьми чисті.

— А, точно.— Зітхнувши, той повернув назад, до картонних коробок.

За мить зайшов Лисий. Взявши собі стільця, заходився вішати гірлянду. З вікна, по серванту й далі, на цвяшки, що стирчали зі стіни. Здається, на них колись давно висів килим.

Коли лампочки засвітилися, він, задоволено усміхаючись, обперся на одвірок, милуючись роботою.

— Лисий, то ти полагодив? — Сірий кивнув у бік гірлянди.

— Ну,— задоволено буркнув той.

— Гарно, молодець.

— Ну,— кивнув Лисий, продовжуючи усміхатись.

— Можеш, як захочеш.

— Угу.

Вже виставляючи із Сірим стіл на центр кімнати, Костя побачив, як із прочинених дверей кухні з’явилася котяча голова. Не помітивши небезпеки, Шмаркля проскочив усередину, сховавшись під шафою.

— Чого ти либишся, Равлик? — Сірий відійшов, оглядаючи положення стола.— Щось смішне побачив?

— Та ні. Нічого.

Епізод п’ятий. Нежданий гість

Час: 21:40

Доцент, матюкаючись, намагався дістати щось із-під шафи. Звідти чулося загрозливе нявчання.

— От падло! Поцарапав! — за мить підвівся, розглядаючи руку.— Ну все, тобі пизда. Равлик, неси швабру. І двері на кухні лиши відкритими.

Відчинивши двері навстіж, Костя взяв зі столу шматок ковбаси.

— Киць-киць,— покликав.— Іди сюди, ну.

Мабуть, відчувши марність спротиву, Шмаркля прожогом вибіг на кухню, а звідти в передпокій, ухопивши дорогою з підлоги шматок ковбаси.

— Ах ти бандіт! Куди побіг? Ми ще не закінчили…

Доцент, підвівшись із колін, погнався слідом. За мить, відхекуючись, повернувся.

— Даценко, ти чого його так не любиш? — запитав Сірий, розставляючи на столі пляшки з колою та соком. Алкоголь стояв унизу, щоб у разі чого можна було швидко сховати.