Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Колишню нагадує. У тої теж кіт був. Таке ж противне, британець. Терпіти їх не можу… Все в шерсті, дивани обідрані. Ще й вона з ним нянчиться. Тільки шо — до ветеринара. А коли я з температурою 39 на роботі, то нічого… В кінці кінців поставив ультиматум: або я, або він.

— Ясно,— засміявся Сірий.— Конкуренцію ти програв. Жінкам головне що? Ласка, любов, увага… А якщо вже з тебе користі менше, ніж із кота було…

— Ой, іди ти…— відмахнувся Доцент.

— А ніби ж і не старий. Та не парся, знаю я одні таблетки…

Знадвору почувся гавкіт. Сірий випрямив спину, автоматично глянув на двері.

— Кого це вже знову несе? Койота?

— Зараз гляну.— Костя пішов до виходу.

За мить звідти почувся знайомий голос.

— Ні, це Коля,— Доцент видихнув.— Прийшов знову на пляшку просить.

Коля жив неподалік, був алкоголіком і відкрито визнавав це. Лисуватий, рябий, завжди у в’язаному светрі, який ніколи не прався, і коричневому осінньому пальті. Загалом поганого нічого він не робив, як і хорошого. Їздив на старому, іржавому велосипеді, навіть у дощ чи сніг. Десятки разів він забував десь чи губив свій транспорт, та потім завжди знаходив, як виявлялося, на тому ж місці. Єдиний плюс їздити на такій розвалині.

— Хлопці…— його тягучий, піддатий голос звучав м’яко, майже ніжно.— Хлопці, проходив мімо, дай, думаю, зайду, скажу спасіба… Ви, хлопці, маладці… Єслі би не ви… Ех…

— Ну все, провідав, давай до свіданія,— передразнив його суржик Іванич.— Іди, нам тут нема коли.

— А ви, бачу, готовитесь…— Коля окинув оком повний стіл наїдків.— А можна попробувать отой бутербродік? Цілий день нічо не їв…

— От ти зараза. Ну на вже, їж,— Іванич дав йому бутерброд і від гріха подалі поніс решту в зал, на святковий стіл.— Кость, приглянь тут за ним.

— Ммм… Вкусно. Спасіба.— Коля апетитно плямкав, жуючи.— Хлопці, єслі вам шось нада, то я можу достать. Все.

— Парочку Т-72 нам дістань і снарядів для арти.— Доцент прийшов переносити їжу з кухні в зал.— І піхоти ще. Швидко закінчується.

— Нє, ну я в плані провізії… Може, щось треба. Чи водки… З вас, як то кажуть, фінанси, з мене все остальне…

Якийсь час він стояв і тоскно дивився, як їжа потроху перебазовується в іншу кімнату. Потім зітхнув.

— А можна було б ще бутербродік? — запитав у Іванича, коли той з’явився на кухні.

— Ні, не можна. То на Новий рік.

— Так уже почті…

— Ну от коли буде, тоді.

— Я прийду,— Коля впевнено закивав головою.

— Куди прийду? — Доцент зупинився з мискою салату на вході в кухню.— Ет, ти бандіт. Ну ладно, чекай.

За мить прийшов, тримаючи гаманець у руках.

— На, держи,— протягнув Колі сотню.— Тіки іди вже, не заважай.

— Поняв, командір,— той відсалютував по-військовому.— Так шо вам треба доставить?

— Нічо не треба, іди собі.

— Молока хай принесе,— почувся голос Сірого з хати.— Буде до кави.

— Поняв, молоко. Буде здєлано.

— Іди вже.

Зачинивши вхідні двері на засув, Костя сів на ящик із-під БК й учергове набрав номер дружини. «Абонент поза зоною досяжності».

У месенжерах теж без відповідей, вона офлайн. Якийсь час хлопець сидів, дозволяючи холоду проникати все глибше під футболку, доки не почало трусити. Дрижаки прокочувалися тілом, як струм, зводячи до болю м’язи. Пригадалося, що так само трусило кілька днів тому, коли їхню позицію розби­вали 120-мм снарядами. Сидів тоді, зіщулившись, у кутку бліндажа, а потужні удари з невеликим інтервалом падали згори. Далекий вихід, кілька секунд мертвої тиші, а за нею пронизливий, гострий свист. Від вибуху здригалася земля, а серце завмирало разом із повітрям у легенях. Близько, дуже близько. Але й на цей раз пронесло. Чекав наступного виходу, розглядаючи тонкі колоди, якими була накрита його нора. У цьому випадку з них не було жодної користі. Тільки розкопувати в разі чого важче.

Двері з кухні відчинилися й вийшов Лисий. Закуривши, кілька секунд уважно розглядав побратима.

— Що ти? — запитав.— Тужиш?

Костя мовчки кивнув.

— Давно дома не був?

— Давно.

Лисий відвернувся, випускаючи дим у протилежний куток передпокою. З кухні долинали веселі голоси, пахло їжею. Долаючи дрож, Костя підвівся й рушив до дверей.

— Хоч би й пішки пішов до них,— сказав тихо, не дивлячись на Лисого.— Аби тільки відпустили.

Епізод шостий. За перемогу

Час: 22:17

На столі не було вільного місця. Величезна миска із салатом, каструля з паруючою картоплею, смажене м’ясо та шкварки, бутерброди, нарізка з ковбаси та сиру, консервовані персики й ананаси, гори цукерок.

Стільців на всіх не вистачило, тож довелося підсунути одне з ліжок. Інвалід запропонував своє і тепер, задоволений, сидів, оглядаючи страви на столі.

— Ну що, може, вже будемо їсти? — Іванич поставив на стіл одну з пляшок.— Доки тепле.

— Та сідаєм, чого ждем,— Сірий підсунув стільця ближче.— А Койот прийшов? Хто йому звонив?

— Я,— Доцент саме насипав картоплю.— Сказав, що скоро буде.

Усі потроху розсілися. Інвалід їв, нахвалюючи, яке ж смачне, Лисий — мовчки й зосереджено. Щас­ливчик жував, паралельно гортаючи відео в смартфоні, Іванич наливав.

Знадвору почувся гавкіт Жучки, але швидко стих. Впізнала.

— Кость, піди впусти того шакала.— Сірий саме насипав собі салат.— Ти ж скраю сидиш.

За мить почулися кроки й веселий голос Койота. Кинувши куртку на своє ліжко, зайшов у зал. Рудуватий, зі щетиною та розкуйовдженим волоссям, він не виглядав на свої двадцять п’ять. Взагалі важко було визначити на око, скільки йому. Слідом пройшов Костя й сів за своє місце.

— Я, бачу, вчасно прийшов.— Койот захоплено оглянув стіл.— Вадюха, двигайся.

Щасливчик, не відриваючись від смартфона, посунувся.

— Чого так довго? — голос Сірого став різкішим, ніж зазвичай.— Мене тут вже Банкір за тебе виїбав. Наступний раз по шиї