Читати книгу - "Війна з Росією"

Екіпірування нових членів підрозділу багато часу не забрало. Їхні похідні рюкзаки містили найнеобхідніше. На додачу до гвинтівок SA80, «новобранців» спорядили кулеметом GPMG і забезпечили набоями. Решта підрозділу вже була в дорозі до лісів, де вони мали влаштувати засідку.

Система супутникового зв’язку «Інмарсат» надто важка, отже, вона може суттєво сповільнити рух підрозділу. Тому латиші спорядили команду радіопередавачем «Харрис». Цей пристрій не обмежувався функцією радіо для локального зв’язку безпосередньо в цих лісах — він також міг забезпечити супутниковий зв’язок із Постійним об’єднаним штабом у Лондоні. Бредлі, радист підрозділу, півгодини провів із латишами за тестуванням радіообладнання, насамперед щоб упевнитись у такій його здатності. Перевіривши обладнання, Бредлі загалом був задоволений, однак залишалось іще одне відкрите питання.

— Сер, а що з акумуляторами? Де нам їх заряджати?

— Не хвилюйтеся, ми добре підготувались. Розташуємось у старому бункері «лісових братів» — там будемо в безпеці та матимемо достатньо спорядження. Цей бункер влаштовано у лісовій гущавині, а в ньому зберігається чималий запас акумуляторних батарей, боєприпасів, пайків та всього іншого, що може нам знадобитися протягом тривалого перебування там, — запевнив Бредлі майор Крастіньш.

Морланд чув про «лісових братів», коли проходив тренування у навчальному таборі сил спеціальних операцій. Цей бункер так було названо на честь партизанів, тисячі яких вели з кінця 1940-х років у місцевих лісах підпільну боротьбу проти радянської окупації їхньої Батьківщини. Партизанська боротьба тривала понад десять років. У це важко повірити, та все ж останній із «лісових братів» вийшов із лісу лише у 1995 році, через чотири роки після здобуття Латвією незалежності від Радянського Союзу. Поки Морланд не дізнався про цей факт, він думав, що лише в Японії є солдати, тілом і душею віддані своїй Вітчизні. Однак тепер експрес-курс навчання у Латвійському навчальному таборі сил спеціальних операцій, яким би він не був коротким, змусив добряче замислитись. Морланд однозначно не хотів би зустрітись із такими солдатами в бою.

Тим часом Крауя вийшла надвір, щоб, скориставшись власним мобільним телефоном, зв’язатись із керівництвом і пояснити, що відбувається. Та коли дівчина повернулась, її обличчя було засмученим.

— Вони дозволили мені залишитися з тобою, Томе... Але там, у Ризі, погані справи. Росіяни захопили всі ключові адміністративні будівлі, на всіх головних транспортних артеріях російська армія встановила блокпости. Після шостої години вечора оголошується комендантська година, тож у кожного, хто порушить ці правила, неодмінно стрілятимуть. Росіяни розпочали арешти міністрів та інших високопоставлених державних діячів. Заарештовано й мого начальника — Юріса Берзіньша.

— Справи дійсно кепські, — відповів Морланд із сумом у голосі. — Юріс — хороша людина.

Він витримав паузу на знак поваги, а потім запитав у дівчини про генерала Балдеріса. Цей чоловік справив на Морланда незабутнє враження.

— Останній раз я чула про нього перед боєм за Об’єднаний штаб... Швидше за все, ніхто не вижив. Росіяни не беруть у полон тих, хто чинить опір. Він якось сказав мені, що не має жодного бажання провести решту свого життя в Сибіру, і це прозвучало переконливо, — Марина на мить замовкла і глибоко вдихнула, щоб стримати емоції. — А тепер дай мені гвинтівку. Я займаюсь біатлоном. До того ж разом із батьком ходила полювати кабана та оленя, тож стріляти вмію.

Невдовзі команда завершила останні приготування і вирушила з Адажі на звичайних цивільних автомобілях, поодинці або, найбільше, парами, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Біля Сігулди із його симпатичними будиночками, обшитими білою вагонкою, та колоритними дерев’яними церквами вони звернули з головного шляху на лісову ґрунтову дорогу, що вела до Лігатне. Там, у глибині лісу, був розташований колишній радянський командний бункер, де латиші переховували свої автомобілі, щоб їх не було видно з повітря і практично не видно із землі — якщо тільки не знайдеш дороги й не підберешся до схованки впритул. Тож команда попрямувала далі в ліс. Їхнім провідником був солдат підрозділу спеціальних операцій, який добре знав цю місцевість. Після кількох виснажливих годин лісових мандрів вони опинилися на галявині неподалік від річки Гауя, біля добре замаскованого входу.

— Проходьте, Томе. Тепер це ваш новий дім, — сказав Крастіньш. — Це один із бункерів «лісових братів». Росіяни вас тут ніколи не знайдуть, навіть місцеві жителі не знають про це місце.

Морланд скинув з плечей похідний рюкзак і зробив ковток води з пляшки.

— Як ти, Марино? Ноги не болять?

Крауя глянула на Морланда.

— Я в порядку, Томе, дякую. Можу ще йти і тебе вигуляти — мало не здасться.

Крастіньш, що чув їхню розмову, засміявся:

— О, так, вона може. Так само як і решта моєї команди. Я попросив їх не тиснути на тебе під час тренувань...

Морланд озирнувся. Всі латиші посміхались. Він теж усміхнувся їм у відповідь. Виконання завдання розпочалось на позитивній ноті — це добре. Латиші по-дружньому спілкувались із новими членами команди, а отже, вони були готові прийняти їх як своїх.

Наступні кілька днів минули доволі швидко. В добре обладнаному бункері налагодився певний режим життя. Щоб не виказати ворогу свою позицію, вихід на радіозв’язок було обмежено та чітко регламентовано: тільки за заздалегідь підготовленим розкладом, не виходити на зв’язок поблизу бункера, постійно змінювати місце, з якого відбуватиметься радіопередача. Інакше росіяни вмить визначать місце їхнього розташування. Слухаючи латвійське національне радіо LVRTC, можна було отримувати інформацію про ситуацію в країні, зокрема, про російську окупацію. Навколо бункера виставили кількох вартових, а також організували піші патрулі, що мали виявляти будь-які прояви російської активності в цьому районі. Вночі таке патрулювання не здійснювалося, однак вартові на головних підступах до бункера залишались. Вартували по черзі всі члени команди.

Морланд лежав у своєму окопі й періодично поглядав на годинник. Сонце почало сходити, а отже, час його вартування скінчився. Том проповз під плащем, що накривав окоп із кулеметом, і рушив до бункера.

Всередині бункер був доволі комфортним: тепло, сухо і зручно. Він нагадував Морланду нірку борсука із книжки «Вітер у вербах». Східці вели вниз до підземної кімнати. Одна зі стін була завішана величезною картою Латвії, під якою стояв