Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

— Залиш мене, — схиливши голову на сидіння, тихо сказав Тарас.

— Збожеволів, чи що? — фиркнула Христина й, поглянувши на Тараса, зітхнула. Провівши рукою по його щоках, додала: — Пробач за мій різкий тон. Я тебе не покину. Так що краще… зроби вдих-видих і намагайся контролювати своє перевтілення.

Корнілов хмикнув і, тримаючи руку на животі, заплющив очі. Христя, знявши шарфик, притиснула ним рану Тараса й промовила:

— Я не розумію, чому твоя рана не заживає? У тебе ж... як воно правильно називається, регенерація клітин. Тобто твої рани повинні швидко заживати.

— Якщо це рани не від магії, — не розплющуючи очі, відповів Тарас.

Дівчина не знала, куди відвезти пораненого Тараса. Додому — це значить напроситися на скандал із батьками, а мамі хвилюватися не можна. Попросити допомогу в бабусі — це взагалі найгірший вибір з усіх, адже Христя знала її відношення до перевертнів. І воно було не дуже дружелюбним. Тому останній варіант — це Мирослава і її рідні. Швидко написавши повідомлення подрузі, стиснула кермо й глибоко вдихнула. Вона вже більше року не водила автомобіль, тому це було для неї новим випробуванням.

Мирослава, отримавши повідомлення від Христини, попрохала бабусю приготували ліки й вибігла на вулицю. За нею відразу поспішила Вікторія. Коли автівка Тараса зупинилася біля їхнього під’їзду, Вікторія допомогла хлопцю вийти з машини, а Міра, обійнявши подругу, намагалася заспокоїти її.

— Пробачте, я не знала, куди мені поїхати, — крізь сльози промовила Христя. — Якби дізналася бабуся, то… хтозна, чим би все завершилося.

Вікторія, поглянувши на Тараса, запитала:

— Йти можеш?

Він, схиливши голову, рикнув. На його кінчиках пальців з’явилися пазурі. Христя, підійшови до Тараса, погладила його за плече й промовила:

— Тримайся. Ти повинен контролювати себе заради… мене, — швидко промовила.

Тарас, зціпивши зуби, з-під лоба поглянув на Христину й, терплячи біль, промовив:

— Заради тебе говориш?

Христя розвела руками й, озирнувшись, поглянула на Мирославу. Вікторія, підтримавши Тараса за плече, повела до під’їзду.

— Ну що я мала ще йому сказати? — прошепотіла Христя.

— Ти все вірно зробила, що приїхала до нас! — промовила Міра. — Напиши повідомлення батькам, що сьогодні ти ночуєш у мене.

— Головне, щоб потім на його ричання не збіглися сусіди, або ще гірше… вовки, — додала Вікторія.

Христя похнюпилася.

— Не хвилюйся, Христинко, — підтримала подругу Міра.

Далія вже очікувала їх і, побачивши пораненого Тараса, примружилася. Вікторія повела хлопця в кімнату й зачинила за собою двері. Далія, перевівши погляд на Христину, запитала:

— Пелагея знає?

— Ні, — захитала головою Христя. — Навіть боюся знати її реакцію.

Далія хмикнула.

— Не бійся. Проти щирих почуттів всі безсилі.

Мирослава й Христина переглянулися. Христя, тупцюючись на місці, опустила голову.

— Не варто так хвилюватися, — підморгнула Далія. — Врятуємо твого… друга перевертня.

Мирослава, взявши Христину за лікоть, повела на кухню. Христя, присівши на стілець, важко зітхнула й обхопила голову руками.

— І як я могла так… уляпатися? — тихо сказала дівчина.

Христина відмовилася вечеряти й, прислуховуючись до того, що відбувалося за зачиненими дверима, зітхнула. Мирослава, зробивши подрузі чай із меліси, поставила чашку на стіл.

— Христинко, випий чай, будь ласка, — лагідно промовила Міра.

Христя, обійнявши чашку руками, кивнула й промовила:

— Нас врятував Дем’ян. Він неочікувано з’явився з якимось чоловіками. Хто вони?

Мирослава, присівши навпроти Христини, відповіла:

— Дем’ян спадкоємець трону з іншого світу, — розвела руками. — А я та, яка може повернути Дема і його воїнів у їхній світ. Утім мама й бабуся проти того, щоб я навчилася відкривати портал. Все настільки заплуталося, що я сама не знаю… як бути далі.

Христина округлила очі й промовила: 

— Не лише в мене останнім часом у житті відбувається повне… лайно.

— Угу, і проблеми в університеті в нас спільні, — Міра закусила нижню губу й опустила очі. — Христинко, ти повинна дещо знати, — зітхнула. — Корнелія, рідна сестра бабусі, погрожувала мені. Пробач, цей напад, я впевнена, через мене.

Христя, голосно фиркнувши, захитала головою.

— Нормальна така в тебе родичка. Сподіваюся, ця відьма отримає по-заслузі. І вона також не з нашого, гм… світу?

— Так, — кивнула Міра.

— Тобто, ти хочеш сказати, що ті мисливці прийшли за мною? — вигнула брови Христина.

Мирослава похнюпилася й кивнула.

— А Тарас і твій новоспечений хлопець зі своїми дружками мене врятували, — хмикнувши, сказала Христя. — Інколи я жалію, що володію магією. Зрештою нормального життя в нас ніколи не буде. І навіть заборонено мати почуття до того, хто не з твоєї касти.