Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Борис Донськой відразу зізнавсь у злочині, вказавши, що він росіянин, лівий есер і колишній матрос Балтійського флоту. Він заявив, що «Центральним комітетом Української та Російської партії лівих есерів було прийнято постанову вбивати всіх німецьких, французьких та інших іноземних воєначальників, що направляються до Росії забирати в селян землю і душити російську революцію». Донськой думав, що на суді йому дадуть можливість пояснити зміст свого вчинку, викрити режим… але замість відкритого суду його чекав тиждень страшних катувань у Лук’янівській в’язниці… але він нікого не видав.
10 серпня 1918-го Донського таємно судив німецький військово-польовий суд, що зібравсь у будинку в’язниці. У той же день при великому скупченні народу Донського повісили у петлі зі скрученого дроту на телеграфному стовпі на Лук’янівській площі Києва. До його грудей був прив’язаний плакат із написом: «Вбивця фельдмаршала Ейхгорна».
Ірина Каховська так само була схоплена німецькими солдатами. У вересні 1918-го їй оголосили смертний вирок, але у Німеччині вироки на смерть по відношенню до жінок затверджує сам кайзер, а Вільгельм II так і не виніс вердикт до свого зречення у листопаді 1918-го.
Прощання з Ейхгорном відбулося 1 серпня 1918-го. Скоропадський намагався перетворити його в національну жалобу. Труни з тілами фельдмаршала і ад’ютанта, супроводжувані ескортом представників усіх родів німецьких військ, були привезені до лютеранської церкви, де відбулося відспівування. Жалобна процесія при світлі смолоскипів проїхала по центральних вулицях Києва до Київського вокзалу, щоб вирушити до Німеччини… На тротуарах стояли тисячі киян, що сперечалися: буде чи не буде німецька артилерія влаштовувати каральний обстріл Києва за вбивство фельдмаршала.
Скоропадський тоді звернувся з грамотою до українського народу, заявивши, що Ейхгорн «загинув від злочинної руки заклятих ворогів України», а його смерть «велика і гірка втрата для України» через те, що Ейхгорн був «…щирим і переконаним нашим прихильником і всього українського народу, і метою його було створення самостійної Української Держави… він радів тому славному майбутньому, що очікує Україну, і всіма силами пропагував ідею Української Держави навіть серед тих, хто ставився до неї з недовірою». Під час фашистської окупації Києва, з 1941 по 1943 рік, Хрещатик носив назву вулиці фон Ейхгорна.
Бойова група російських лівих есерів готувала замах на Скоропадського, намагаючись використати той момент, коли гетьман після відспівування Ейхгорна вийде із церкви. Мешканці Києва вважали, що наступною жертвою терористів буде Скоропадський…
Але есерівська група тоді не встигла виготовити снаряд, а наступного дня члени групи були заарештовані. Після вбивства фельдмаршала по Україні прокотилися масові арешти.
* * *У Києві діяли кілька маловпливових російських монархічних союзів, що агітували за поновлення монархії в Росії та в Україні, за відновлення імперської структури з допомогою Антанти. Хоча були й такі, що висловлювалися за федеративну монархічну державу (на зразок Німецької імперії) у тісному зв’язку з Німеччиною. Генерал Гренер писав: «…монархісти повністю виключають відділення України з Росії. Імовірно, вони будуть готові надати Україні у рамках російської федеративної держави широку державну автономію».
Лідери правих політичних сил в Україні: великороси-націоналісти (киянин Шульгін і бессарабський поміщик та скандаліст Пуришкевич з однодумцями) нападали на гетьмана за його небажання сповідувати «білу ідею» й закінчити «малоросійський маскарад».
Більшість щирих прихильників «єдиної Росії» бажали ліквідації Української Держави та скасування влади гетьмана. Навіть «Союз землевладельцев» оголосив меморандум, у якому вказував на своє невдоволення внутрішньою політикою гетьмана, вимагаючи припинити діяльність соціалістів в Україні, розпустити селянські спілки, ввести у деяких районах особливий стан, роззброїти село, дати адміністрації право заарештовувати підозрілих у саботажі та карати їх.
Біле підпілля готувало переворот в Україні. В Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Чернігові та Полтаві було створено підпільні офіцерські дружини загальною чисельністю до 10 тисяч офіцерів, що чекали наказу про виступ. Але у «білих» «малоросійських губерній» поки ще не було єдиного та авторитетного лідера «з місцевих».
Гетьман пригадує, що «…особливо неспокійним був Союз руського народу. Слабкий за чисельністю і за своїм впливом, він брав своєю нахабністю… Праві, чорносотенні партії бешкетували. До них, на жаль, примикала частина офіцерства. Праві лідери під приводом роботи на користь монархії просто були озлоблені, що вони не змогли грати роль. До них приєдналася маса, що дійсно вболівала, дивлячись на розпад Росії, і в особі гетьмана та його уряду бачила лише зрадників руського народу… діячі старої Росії всіх напрямків і відтінків так чи інакше бажали відігравати роль. Я неодноразово намагався з ними зговоритися, але це не мало результатів. Ці суспільні діячі, серед яких, повторюю, були дуже відомі імена не тільки в нас, але й за кордоном, звичайно, багатьом імпонували. Вони впливали на міністрів, на німців і на представників Антанти, особливо сильно саме на останніх. Суспільні діячі мали великі зв’язки у суспільстві Києва… “України не потрібно. Коли прийде Антанта, гетьмана та всієї цієї опереткової країни не буде” — така була їхня думка»».
Підпільна організація «Київський національний центр» розглядала гетьмана як зрадника Росії, а можливе скликання Сейму або Національного конгресу — як замах на права російського народу. «Центр» не бажав ніяких переговорів з гетьманом, сподіваючись на встановлення в Україні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Павло Скоропадський — останній гетьман України», після закриття браузера.