Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Горілка цінувалась дорожче від золота. Купити неможливо. У довколишніх селах повипивали все: горілку, самогон, лосьйон, добралися до лаків, аерозолів... На столі — трилітрова банка самогону або авоська з одеколоном «Шипр». І балачок-балачок... Серед нас були вчителі, інженери... Повний Інтернаціонал: росіяни, білоруси, казахи, українці. Філософські дискусії. Про те, що ми — бранці матеріалізму, а матеріалізм обмежує нас предметним світом. Чорнобиль — вихід у безмежність. Пригадую, як дискутували про долю російської культури, про її потяг до трагічного. Без тіні смерти нічого не дається зрозуміти. Тільки на ґрунті російської культури дасться осмислити катастрофу. Тільки вона одна до цього готова... Жила передчуттям... Боялися бомби, атомного гриба, а воно он як обернулося... Гіросіма — це страшно, але вже зрозуміло... А тут... Як дім горить од сірника чи стрільна, знаємо — ну, а це ні на що було не подібне. Доходили чутки, наче вогонь неземний, не вогонь навіть, а світло. Мерехтіння. Сяйво. Не синява, а блакить. І не дим. Учені раніше на місці богів красувалися, а тепер — скинуті янголи. Демони! Людська природа як була, так і лишилася для них таємницею. Я сам росіянин, із Брянщини. У нас сидить, розумієте, дід на порозі, хата перехнябилася, скоро розвалиться, а він філософствує, світ перебудовує. А ми — під самим реактором...

Залітали до нас газетні репортери. Знімали. Сюжети вигадані. Знімають вікно покинутого дому, кладуть перед ним скрипку. І називають — чорнобильська симфонія. А там нічого не треба було вигадувати. Хотілося все зафіксувати в пам’яті: розчавлений трактором глобус на шкільному подвір’ї, почорнілу випрану білизну, що вже кілька років на балконі висить, постарілих від дощу ляльок... Занедбані братські могили... Трава на них увиш із гіпсовими солдатами — пам’ятниками, а на гіпсових автоматах — пташині гнізда. Двері дому вибито, вже його обнишпорили мародери, а вікна завісками позаслонювано. Люди пішли, лишилися в хатах жити їхні фотографії. Як душі. Не було нічого незначного, дрібного. Усе хотілося запам’ятати достеменно й докладно: пору дня, коли це побачив, колір неба, свої відчуття. Розумієте? Людина поїхала з цих місць назавжди. А що це таке? Ми — перші, хто пережив оце «назавжди». Не можна ні одної дрібнички проминути. Обличчя старих селян, схожі на ікони... Їм менш за всіх зрозуміло, що то таке сталося. Вони ніколи не покидали своєї хати, своєї землі. Приходили на світ, кохалися, добували хліб насущний в поті чола свого, продовжували рід... Дожидалися онуків... І, звікувавши вік, смиренно полишали цю землю, йдучи в неї, стаючи нею. Білоруська хата! Це для нас, городян, дім — машина для життя. А для них — цілий світ. Космос. Минаєш порожні села... І так хочеться здибати людину... Розорена церква... Ми вступили: пахло воском. Захотілося помолитися...

Я хотів це все запам’ятати. Я став фотографувати. Це — моя історія...

Недавно поховав знайомого, з яким там був. Він помер од раку крови. Поминки. За слов’янським звичаєм, випили, закусили, розумієте. І почалися розмови, до півночі. Спочатку про нього, про небіжчика. А потім? А потім знову про долю країни і про порядкування всесвітом. Заберуться російські війська з Чечні чи не заберуться? Почнеться друга кавказька війна, чи вона вже йде? Які шанси в Жиріновського стати президентом? Які в Єльцина? Про англійську королеву й принцесу Діану. Про російську монархію. Про Чорнобиль. Тепер уже здогади всякі... Один із них, що інопланетяни знали про катастрофу й допомогли нам, другий — що то був космічний експеримент, і за якийсь час почнуть родитися діти з Геніальними здібностями. Незвичайні. А може, білоруси щезнуть, як колись були щезли інші народи: скіфи, хозари, сармати, кіммерійці, хуастеки? Ми — метафізики... Живемо не на землі, а в мріях, у балачках. У словах... До повсякденного життя нам треба щось додати, щоб його зрозуміти. Навіть коли смерть поряд...

Це моя історія... Я розповів... Чому я став фотографувати, тому що мені забракло слів...»

Віктор Латун,

фотограф

Монолог про німого солдата

«У саму зону я більше не поїду, а раніше мене вабило... Якщо я буду це бачити, думати про це, я захворію й помру... Помруть мої фантазії...

Пам’ятаєте, був фільм про війну «Иди и смотри». Я його не змогла додивитися, знепритомніла. Там убивали корову. У неї зіниця на цілий екран... Одна зіниця... Як убивали людей, я вже не бачила... Ні!! Мистецтво — це любов, абсолютно в цьому переконана! Не хочу вмикати телевізор, читати сьогоднішні газети. Там убивають, убивають... У Чечні, Боснії... Афганістані... Я тяму трачу, зір мені псується. Жах... Він став звичним, навіть банальним. І ми так змінилися, що сьогоднішній жах на екрані мусить бути страшнішим од учорашнього. Інакше вже не страшно. Ми перейшли межу...

Вчора їду в тролейбусі. Сценка: хлопчик не поступився місцем дідкові. Той його шпетить:

— Будеш старим, тобі теж не вступляться.

— А я ніколи старим не буду, — відповідає хлопчик.

— Чого?

— Ми всі скоро помремо.

Довкола розмови про смерть. Діти думають про смерть. Але ж це те, над чим під кінець життя замислюються, не на початку.

Я світ бачу сценками... Вулиця для мене — театр, дім — театр. Людина — театр. Ніколи не запам’ятовую подію загалом. А — в деталях, жестах...

Усе переплуталося в мене в пам’яті, склубочилось. Чи то з кіно, з газет... Чи то я десь бачила, чула... Підгледіла?

Бачу: бреде закинутою сільською вуличкою скажена лисиця. Тиха, лагідна. Як дитина... Лащиться до здичавілих котів, курей...

Тиша... Там така тиша! Зовсім інакша, як тут... І зненацька серед цієї тиші дивна людська мова: «Ґоша хороший. Ґоша хороший». Гойдається на старій яблуні заржавіла клітка з відчиненими