Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

У голові в мене було всьо заплутано, і я перше подумала, шо то мені сниться. Доки допетрала, шо не сплю, вона кинула трубку. Я пішла до кухні, хтіла покласти варитися каву чи, може, пива з холодильника взяти, як знов задзвонив телефон. Того разу то також була жінка, але інакша. В неї з рота відразу полетіла всіляка погань, то я скоро кинула трубку. На мене знов найшло бажання плакати, але дідька лисого, шоб я через то ревіла. Замість того витягнула телефонний дріт зі стіни. Я пішла на кухню і взяла собі пиво, але воно мені було недобре, то я вилила майже всю банку в умивальник. Думаю, насправді мені хтілося троха скотчу, але, відколи вмер Джо, в мене в хаті не було ні краплі чогось моцного.

Я набрала стакан води, але виявила, шо не стерплю її запах — пахло монетками, які якась дитина весь день носила в пітнім кулачку. Тут я згадала той момент в ожиннику — як той запах дойшов до мене легким вітерцем, — і від того я згадала ту дівочку з рожевою помадою і в смугастім сарафані. Я подумала про то, як мені в голову прийшло, шо жінка, якою вона виросла, в якійсь біді. Я подумала, як вона і де вона, але ні разу не загадалася, чи вона взагалі була, якшо розумієте. Я то знала. Знала, шо вона є. Ніколи в тім не сумнівалася.

Але то було неважливо. Розум мій знов кудась занесло, а язик і за ним, як маленька овечка Мері. Я зачинала говорити, шо вода з мого кухонного крана вже нічим мені не помагала, так само як найліпший «Бадвайзер», — навіть пара кубиків льоду не забирала той мідний запах, — і врешті я сіла дивитися якусь дурну комедійну програму й пити гавайський пунш, шо тримала в холодильнику для хлопців-двійнят Джо-молодшого. Я собі розігріла телевечерю, але не мала апетиту й викинула її в помиї. Замість того взяла собі ше один гавайський пунш — взяла собі у вітальню і просто сіла перед телевізором. Після одної кумедії була друга, але я ні краплі різниці не виділа в них. Певно, того шо не дуже уважно дивилася.

Я не пробувала розібратися, шо буду робити далі. Є такі речі, які вночі ліпше не вирішувати, бо то час, коли розум ше гірше може нарадити. Всьо, шо навирішуєш після присмерку, то в дев’яти з десяти випадків мусітимеш заново вирішувати вранці. То я просто сиділа, і після того, як скінчилися місцеві новини й зачалося «Сьогодні», знов заснула.

Мені приснився сон. Там були я і Віра, але Віра була така, як коли ми з нею познайомилися, ше як Джо був живий, а всі наші діти, і її, і мої, ше були близько, під ногами. У тім сні ми з нею мили тарелі — вона мила, а я витирала. Але ми їх мили не на кухні. Ми стояли коло невеликої «франклінки» у мене в вітальні. І то було дивно, бо Віра ні разу не була в мене вдома — жодного разу за всьо життя.

Але в тім сні була. Тарелі в неї були в пластмасовій мийниці на бляті — і то були не мої старі тарелі, а її гарний фарфор «Спод». Вона мила таріль і подавала мені, але кожний вислизав мені з рук і бився об цеглу, на якій стояла та «франклінка». Віра казала:

— Треба тобі з цим бути обережнішою, Долорес. Коли трапляються нещасні випадки, а ти необачна, завжди великий безлад.

Я обіцяла їй бути обережнішою, і я намагалася, але таріль далі вислизав мені з пальців, і ше один, і ше, і ше.

— То зовсім недобре, — нарешті сказала Віра. — Подивися, який розгардіяш ти наробила!

Я подивилася вниз, але цегла була обсипана не кусочками тарелів, а кусочками щелеп Джо і битого каміння.

— Більше не давай мені їх, Віро, — сказала я і зачала плакати. — Певно, я нездала до миття тарелів. Може, застара, не знаю, але я не хочу всіх до останнього їх перебити, я точно знаю.

Але вона далі подавала їх мені, а я їх друляла, і той звук, як вони билися об цеглу, був голосніший і глибший, доки то не став якийсь більше вибуховий звук, а не просто крихкий грюкіт, з яким фарфор б’ється об шось тверде. Раптом я зрозуміла, шо то сон, але ті вибухи — то мені не сниться. Я зірвалася зі сну й чуть не впала з крісла на підлогу. Знов шось бумкнуло, і того разу я знала, шо то — дробовик.

Я встала і підійшла до вікна. По дорозі їхало два пікапи. Ззаду в них були люди, один у кузові першого, і двоє — здається, шо двоє, — у кузові другого. Здається, всі вони мали по дробовику й кожні пару секунд хтось вистрілював у небо. Коло дула спалахував вогонь, а тогди голосно бумкало. З того, як ті хлопи (я думаю, шо то були хлопи, але не можу сказати точно) хиталися туда-сюда — і з того, як ті пікапи виляли туда-сюда, я б сказала, шо вся та братія була п’яна до чортиків. І один пікап я впізнала.

Шо?

Нє, я не збираюся казати чий — у мене і так проблем по вуха. Не хочу затягувати когось із собою через якусь п’яну нічну стрілялку. Може, я й не впізнала той пікап.

Коротше, як ввиділа, шо вони лиш по горобцях стріляють, то підняла вікно. Подумала, шо вони на широкім місці внизу нашого горба захочуть розвернутися, і так вони й зробили. Один чуть не застряг, ото сміху би було.

Вони вернулися на дорогу, гуділи, гримали і сміялися на всю голову. Я склала руки коло рота і крикнула: «Забирайтеся ’відси! Люди спати хочуть!» — так голосно, як могла. Один пікап занесло троха далі, і він чуть у канаву не з’їхав, то, видно, я їх троха сполошила, та. Хлоп, шо стояв у кузові того пікапа (того я думала, шо впізнала ше пару секунд тому), полетів сракою догори через кабіну. Легені в мене добрячі, і як схочу, гаркнути я можу ліпше ліпших. Ну а шо, як сама себе не похвалиш, то й ніхто того не зробить.

— Забирайся з Літл-Тола, ти, срана згубна пизда! — крикнув мені другий і тим доклався до ше пари пострілів у небо. Але я думаю, то вони просто хтіли мені показати, шо в них є яйця, бо більше ніц вони не зробили. Я чула, як вони ревуть по дорозі в містечко, — і той проклятий бар, шо відкрився чотири роки тому, зуби даю, — глушники в них бекали, а вихлопні труби вистрілювали, по-модному переключалися на нижчі передачі. Знаєте, які то мужики, як п’яні і їздять на пікапах своїх.

Ну, то мені хоч троха зірвало поганий настрій. Я вже не боялася і точно не була плаксива. Я була добряче роздрочена, але не настілько зла, шоби не думати чи не розуміти, чого люди роблять то, шо роблять. Як злость мене понесла кудась мимо, я то спинила думкою про Семмі Марчанта, як виглядали його очі, коли він стояв на колінах на тих сходах, дивився на качалку й на мене — очима темними, як океан відразу за шквальною лінією, як були в Селени того разу на городі.

Я вже тогди знала, шо мені прийдеться сюда вернутися, Енді, але лиш після того, як