Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

— Пані Донован уже швидка не потрібна, — каже він і спускається ше на дві сходинки, але весь той час дивиться на мене, — і я поки ше ніде не йду. Думаю, шо замість швидкої ліпше перше подзвоніть Енді Бісету.

І ти сам знаєш, я так і зробила. Семмі Марчант стояв і дивився, як я то роблю. Після того, як я поклала трубку, він зібрав розсипану пошту (подеколи скоро зиркав собі через плече, певно, шоби видіти, чи я не підбираюся до нього ззаду з качалкою), а тогди просто став під сходами, як пес сторожовий, який загнав грабіжника. Він не говорив, і я так само не говорила. Мені прийшло в голову, шо я можу піти через їдальню і кухню на задні сходи та забра­ти свою комбінацію. Але шо би доброго з того було? Він же її видів, так? І качалка так і лежала на сходах, правда?

Скоро прийшов ти, Енді, разом із Френком, а затим я пішла в наш гарний поліційний відділок і подала свідчення. То було лиш-но вчора вдень, того, думаю, нема потреби знов переливати з пустого в порожнє. Ти знаєш, шо я ніц не сказала про комбінацію, а як ти спитав мене за качалку, то сказала, шо точно й не знаю, як вона там впинилася. То всьо, шо мені прийшло в голову, доки хтось не прийшов і не забрав у мене з голови табличку «НЕ ПРАЦЮЄ».

Як підписала свідчення, то сіла в машину й поїхала додому. Всьо було так скоро й тихо — свідчення і всьо таке, маю на увазі, — шо я чуть не запевнила себе, шо мені нема чого переживати. Врешті, я ж не вбила її. Вона дійсно сама впала. Я далі себе тим заспокоювала, і як під’їхала до хати, то вже добре себе запевнила, шо всьо буде добре.

Але то чуття протривало, якраз доки я дойшла від машини до задніх дверей. Там до них була приколота записка. Просто листочок із блокнота. На нім була пляма від масти­ла, ніби вирвали з блокнота, шо його якийсь хлоп носив у кишені. «ЦЕ ТОБІ ВЖЕ НЕ ЗІЙДЕ З РУК», — писалося в записці. Більше ніц. Ну, бляха, але й того ж доста було, нє?

Я зайшла й попрочиняла вікна на кухні, аби провітрити затхлий запах. Не терплю той запах, а він шось вічно теперка в хаті заводиться, хоч провітрюй, хоч нє. То не лиш того, шо я тепер здебільш живу у Віри — чи жила, — хоч то також, звісно, грає роль. Але головно то того, шо та хата вже вмерла… як Джо і малий Піт.

Хати дійсно мають своє життя, яке переймають від людей, шо там живуть. Я в то дійсно вірю. Наше маленьке одноповерхове гніздо пережило смерть Джо і від’їзд двох старших дітей на навчання, Селени — у Вассар на повну стипендію (її частка грошей на коледж, за яку я так переживала, пішла на лахи й підручники), а Джо-молодшого — троха вище дорогою, в Мейнський університет в Ороно. Та хата навіть пережила новину, шо малий Піт загинув від вибуху казарми в Сайгоні. То сталося майже відразу, як він туда попав, і лиш за два місяці до того, як уся та катавасія скінчилася. Я дивилася, як останні вертольоти злітають із даху посольства, на Віринім телевізорі у вітальні, і лиш плакала й плакала. Я то робила й не боялася, шо вона скаже, бо вона поїхала в Бостон на закупи.

От після похорону малого Піта життя й пішло з тої хати. Після того, як останні прибулі пішли і нас троє — я, Селена і Джо-молодший — лишилися самі. Джо-молодший говорив про політику. Він лиш-но дістав роботу керуючого містом у Макаєсі, непогано, як на малого, в якого ше чорнило на дипломі не обсохло, і вже думав за рік-два пробувати подаватися на законодавчі збори штату.

Селена троха розказувала про курси, які вела в коледжі Олбені, — то було ше до того, як вона переїхала в Нью-Йорк і стала лиш тим займатися, шо писала, — а далі стихла. Ми з нею носили тарелі, як я раптом шось вчула. Я скоро обернулася і ввиділа, шо вона дивиться на мене тими темними очима. Я могла би сказати вам, шо читала її думки, — батьки деколи так можуть зі своїми дітьми, знаєте, — але, якшо чесно, мені того й не треба було. Я знала, про шо вона думає, знала, шо то їй так і не пішло з голови. В неї в очах я ввиділа ті самі питання, шо були там дванадцять років тому, як вона підійшла до мене в городі, між бобів і вогирків: «Ти шось йому зробила?» і «То я винна?», і «Скільки мені за то розплачуватися?»

Енді, я підійшла до неї й обняла. Вона мене також обняла, але її тіло було дерев’яне — тверде, як кочерга, — і тогди я й відчула, шо з дому пішло життя. Як останній віддих вмираючого. Думаю, Селена то також відчула. Джо-молодший нє. Він знимку з нашою хатою вставляє в деякі свої агітаційні листівки — так він виглядає «з народу», а люди то люблять, я так виджу, — але він не відчув, як то місце вмерло, бо він ніколи його сильно й не любив. Ну а чого би мав, Бога ради? Для Джо-молодшого та хата була просто місцем, куда він приходив після школи, де тато збиткувався над ним і називав слабаком, шо лиш у книжках сидить. Камберленд-голл, гуртожиток, де він жив, поки вчився, був для Джо-молодшого більше домом, ніж наша хата на Східній вулиці.

Але то був мій дім і дім Селени. Думаю, моя дівочка ше жила тут довгий час після того, як змила порохи Літл-Тола собі з черевиків. Думаю, вона тут жила в спогадах… у серці… в снах. У кошмарах.

Той затхлий запах — його ніяк не збудешся, як він уже в’ївся.

Я сиділа коло відкритого вікна, шоби троха подихати морським бризом, а тогди в мене з’явилося якесь дивне чуття, і я вирішила, шо треба позамикати двері. З вхідними дверми було легко, але шпінгалет на задніх був таки норовистий, шо ніяк не давався, доки я не чвиркнула туда троха «трі-ін-ваном». Нарешті він повернувся, і я зрозуміла, чого він такий упертий, — просто через іржу. Я деколи бувала у Віри по п’ять-шість днів, але всьо одно не пам’ятала, коли останній раз задумувалася, шоби замкнути свою хату.

Як про то подумала, мені всьо всередині перекрутило. Я пішла в спальню, лягла й накрила голову подушкою, як колись, як була малою і мене рано відправляли спати, бо була неслухняна. Я плакала, і плакала, і плакала. Я й повірити не могла, шо в мені стілько сліз. Я плакала за Вірою, Селеною і малим Пітом. Може, навіть за Джо плакала. Але здебільш через себе саму. Я плакала, доки мені не забило ніс, а живіт не зачало крутити. Нарешті заснула.

Як устала, було темно і дзвонив телефон. Я встала й навпомацки дойшла до вітальні, шоби взяти трубку. Лиш-но сказала «Алло», як хтось — якась жінка — каже: «Ти не мала права її вбивати. Надіюся, ти то знаєш. Якшо тебе не зловить закон, то ми зловимо. Ти не така мудра, як думаєш. Нам тут не треба жити з душогубами, Долорес Клейборн. Поки ше