Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Якщо можна, бутербродік. Дуже вкусний.

— Інвалід! Прийом! — Сірий гукнув у хату.— Там ще бутерброди є?

— Є пару штук.

— Неси сюди. І салат захвати.

За мить на кухні шумів електрочайник, Доцент засипав пластиковою ложкою каву та цукор до металевих чашок, а Коля прикінчував третій бутерброд, заїдаючи салатом.

— А, вспомнив,— він раптом перестав жувати.— Хотів спитать, а куди то ваш боєць пішов на ніч глядя?

— Який боєць? Куди? — Сірий нахмурився.— Що ти мелеш?

— Ну, отой. З вухами…— Коля відкусив ще шматок бутерброда.— Я їхав на велисопеді, бачив, як він по вулиці йде.

— Равлик? — перепитав Доцент.— Не може бути. Я ж щойно його бачив. Сидів у прихожій… Щасливчик! Костя там?

— Нема,— почулося з передпокою.— Мабуть, у туалет пішов. Або в СЗЧ уїбав.

— Серйозно. Де Костя? — Сірий пройшовся по хаті.— Його нема.

— Ну, я думаю він в сторону райцентру пішов.— Коля на секунду перестав їсти.— Через поле. Тіки там довго йти. Кілометрів десять.

Епізод дев’ятий. Голка в сіні

Час: 02:12

— Де ти його востаннє бачив? — Сірий тягнув велосипед разом із власником, і той, спотикаючись, з усіх сил намагався не впасти. Лисий і Доцент ішли слідом. Хурделило, сніг боляче сік по обличчю, засипав дорогу.

— Ну отам,— захекавшись, показав Коля.— Отуди пішов. Через поле.

Три постаті, розділившись, кинулися у вказаному напрямку.

— Сліди шукайте! — крикнув Сірий і його голос за мить розтанув у шумі вітру.— Надіюсь, ще не встигло замести…

Коля стояв, обпершись на велосипед, і дивився, як троє чоловіків бігали туди-сюди по полю, опустивши голови. Не можна було визначити точно, скільки часу минуло, але мороз проникав усе глибше, заганяючи жала під шкіру. Починало трусити. Коля загорнувся щільніше в пальто й почав пританцьовувати. Раптом один із силуетів зупинився й крикнув щось. Слова було важко зрозуміти, а через шум вітру це видавалося зовсім нереальним. Але старший зрозумів. Удвох вони підбігли до того, хто кричав і разом рушили далі. А за хвилину пролунав ще один вигук, який Коля теж не зрозумів.

— Він живий? — запитав Сірий у Доцента, який саме обтрушував із Кості сніг, і впав поруч на коліна.— Ну?

— Не знаю…— той ляснув хлопця кілька разів по обличчю й, не помітивши реакції, відгорнув рукав куртки, намагаючись знайти пульс.— Не знаю, він холодний… Але пульс… Пульс, здається, є…

— Лисий, допомагай. Понесли його…— Сірий підняв тіло із землі.— Бери, отак. Швидше, швидше…

Коля стояв, зачудовано спостерігаючи, як троє несуть четвертого, спотикаючись і зриваючись із ходьби на біг.

— Грузи його на велик,— почувся голос Сірого.— Отак.

— Ми реквізуємо транспортний засіб,— пояснив Доцент Колі, який досі не міг уторопати, що й до чого.— Дуй за нами.

Ошелешений, той слухняно рушив слідом, уперше по-справжньому злякавшись утратити свій велосипед.

Епізод десятий. Пробудження

Час: 02:29

…Перше, що відчув Костя, це тепло. Гаряче, воно обпікало й спирало подих. Ніби суха, літня спека. Потім почав розрізняти обличчя й голоси.

— Диви, очнувся,— це голос Щасливчика.— А ми думали всьо, піздєц Равлику.

— Завались, Вадюха,— це вже Сірий.— Якби ми не встигли, ти в мене всю свою траву жопою б скурив. Додумався, бля…

— А я шо? Він сам попросив…

— Ще раз побачу в тебе косяк, прикладом ноги переламаю, ясно?

— Бля, Сєрьога… Я ж нормально…

— На, дивись на своє нормально. Бачиш?

— Бачу…

— Лисий, чай заварився? Давай сюди.

Епілог

Час: 03:17

Костя сидів на своїй лежанці та говорив по відео­зв’язку. Світло гірлянди було не надто яскравим, але достатнім, щоб освітлювати кімнату. Від цього атмо­сфера в хаті здавалася теплішою, нагадувала дитинство, казку. Сірий із Лисим, нарешті заспокоївшись, пішли на кухню пити чай. Інвалід, як завжди, заливисто хропів, а Доцент на сусідньому ліжку ще дивився фільм, час від часу поглядаючи на Костю. Молоде, майже юне обличчя хлопця прикрашала щаслива усмішка.

— Ну як так, забула павербанк?

— Не знаю… Ми поспішали. Хотіли зробити тобі сюрприз. Малий дивився мультики й розрядив телефон. А твою маму я просила не розповідати… Думала, встигнемо до опівночі приїхати. Твій тато, диви, як ялинку прикрасив…

— А чия це була ідея повернутися?

— Не знаю… Наша. Малий скучав, і мені там було важко.

— Ти ж знаєш, тут обстріли… Світло вимикають…— Костя з ніжністю розглядав дружину й сина на задньому плані, який грався дощиком із ялинки.

— Знаю… Але… Тут ми якось ближче…— її голос задрижав.— Не знаєш, коли тебе відпустять?

— Не знаю…

Намагаючись не вслухатися в розмову, Доцент склав навушники й повернувся на бік. Це добре, що все закінчилось добре. Аби ж так завжди, подумав.

Раптом хтось голосно чхнув. Звук долинав, без сумніву, з-під шафи.

— От курва.. От падло…— Доцент підвівся на ліжку, взуваючи капці.— Ну, ти у мене зараз заховаєшся…

Двері з кухні відчинилися, і світло яскравою смужкою розділило кімнату навпіл. Сірий, намагаючись ступати тихіше, підійшов до Кості.

— Равлик, чуєш…— торкнув його за плече.— Вибач, що відволікаю. Мені ще вдень Банкір написав, але я не бачив. Ти завтра у відпустку. Десять днів. Так що можеш збиратися…

Доцент усміхнувся, спостерігаючи за виразом обличчя Кості, який ще кілька секунд не міг осмислити почуте, так що Сірому довелося повторити знову. Потім, поплескавши хлопця по плечу, той пішов на кухню.

Нахилившись, Доцент зазирнув під шафу. Кіт сидів там, сяючи очима. Якусь мить вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів. Потім Шмаркля чхнув і щось зелене повисло в нього біля носа.

— От зараза…— Доцент зітхнув, підводячись із колін.—