Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

06.06.2024

— Холєра би кі взєла! Побилиси єця!

Вуйко Юра лютивси, бо в него побилиси єця. Але хто таке дурне робит — носит єця в дипломаті?

— А ти, Юро, чиго так носиш єця? — питаласи моя баба Маріка.— Не міг єс обгорнути в казету?

— Иди, Маріко, не джвинди,— вже на бабу лютивси вуйко.— Ліпше бери бігом вжарь ті, шо побикі, аби не розчюрілиси.

— Та шо ти, Юро, та то Світий Вечір! Ике жарити єця?!

— Ну, то я не знаю. Роби з ними, шо хочеш.

Вуйко перестав бабратиси в дипломаті з єцями й подививси на піч, чи нема на кренци{5} икогос рамата{6}. Як уздрів, то втер руки й подививси на мене, шо дивиси на него з печі.

— Здоров, парубче! Хочеш їце жарине?

— Та шо ти, Юро! — знову втрутиласи баба. Я нічьо не вспів відповісти, та й не дуже хотів, бо трохи встидавси. Вуйко хоть і був бабиним братом, але не так зачєста приходив. Був трохи дальшим, бо й жив дальше, і таки багато-куда надовго їхав. Не то шо шє один їго ти й бабин брат вуйко Міхєйло, шо жийе через два плоти. Цего я добре знаю, бо кождий день вижу і ми собі з ним добрі.

— То ти й дитині не дайеш скоромного? — дивувавси вуйко, коли баба й мені заказала їсти єця.

— А дитина шо, не людина? — відивиласи на вуйка баба.

Баба з ним говорила остро, і з вуйком Міхєйлом тоже, як було треба, бо вни оба були молодші від неї.

Та й ни лиш з ними — баба з усіма говорила остро, якшо хтос шос робив не так, як треба. Шо значєт не так, як би хотіла вна сама.

По правді, я любив жарені єця ти й у робітну днину з охотов з’їв би. Та й їв, бо то їце начєс вжарі баба чи мама, і я вже попоїв. А як шє є кулешя зі шкварками, то нема ліпшої їди. Але нині бігме не хотів тих побитих яц. Але не тимой, шо баба казала, шо не можна. Хоть направду, на Світий Вечір ми враз їмо пісно й то таки лиш увечір. Цілий день ніхто нічьо не їст. Шє як я був маленький, то мені давали шос перекусити, але як вже віріс такий, шо пішов у колідники, то бігме ні.

— Ой, бігме, хлопец не ме нині їсти! — казала баба мамі шє зранку, аби мама не подумала дати мені снідані. А про то, шо можна дати їсти скоромне, наприклад, їце, то й мови не могло бути.

Ясно, шо баба не жєлувала мені їди, а дбала за мою душю, аби я вже з маленького привикав і постом собі потрохи зароб’єв на царство небесне. Бо то зробити икіс гріх можна начєс, а відробити їго чимос добрим не так просто. Ну, може, просто, але тєжко й довго. Треба постити, молитиси, слухатиси старших, давати жебракам грошей чи солонини. А до нас рідко жебраки приході. Взимі точно нема. Хіба навесні перед Великоднем можут бути. Чєсом приїхают закарпатчєки. Кажут, шо в них затопило й нема шо їсти, ти й ході тут по хатах і просі. То люди їм так надавуют солонини, шо вни вже ледве несут.

Взимі оце хіба шо вуйко Юра прийшов, ти й то він не просит, а приносит. Він там мав у дипломаті не лиш єця, а шє всєкого. А з того, як він нікуда не пилуєси{7}, видко, шо буде в нас лишєтиси на Світий Вечір. Певно, знов їго жінка від хати спровадила.

Вуйко з вуйнув не то шо би зачєста вадилиси, бо вуйко переважно їде дорогами, шос торгує ти й зароб’єє гроший. А як ненадовго приїхає, то привозит гроший, ти й тогди уже вадіси{8}. А як зважуютси фист, то вуйна вуйка вігонит з хати, бо він жийе у її хаті, він у зєтях.

Тогди вуйко Юра йде до баби або до вуйка Міхєйла. Туда йде, бо такі він з тої хати. Там він родивси. Але оженивси набік. Баба тоже жийе окремо, а в тій хаті лишивси наймолодший Міхєйло. Він не просто собі лишивси, бо їму дали хату, а лишивси з своєв старинев — татом Олексов ти й мамов Аннов, аби їх дотримувати до смерти. То вже мої предід і пребаба, але я їх не памнітаю, бо вни повмирали шє у вісімдісєтих, а я родивси аж у дииностому.

Але переважно вуйко Юра йде до баби, бо вуйко Міхєйло їго чєсом встидає.

— Ти шо, не ґазда в своїй хаті, шо тебе вігоні? — каже він братови Юрови.

І тогди вуйко Юра не має шо їму відповісти, бо видко, шо не є ґаздов, бо жиє на чюжім і не має права, хоть і несе в хату гроші. Але хто таке признає, шо він не ґазда? Тимой Юра нічьо не відповідав Міхєйлови.

Як Міхєйло був у настрої і клав на стіл півлітру, а вуйна Міхєйлиха шос ріхтувала їсти, то вечеряли ти й лігали спати, а рано Юра вертавси д’хаті миритиси. А як Міхєйло не мав настрою, то почєнав встидати брата. Юра цего не любив і переважно ходив до сестри Маріки, мої баби.

Баба николи не встидала вуйка, бо й так знала, шо їму тєжко на души.

Він, може би, й не мусів йти з хати, коли їго жінка нагонила. Силов вігнати не могла. Лиш казала, аби йшов гет. Але вуйко вже сам не хотів сидіти дома, коли жінка їла їму печінки, ти й ишов собі.

У нас дома шє є дідо Андрій, бабин чьоловік, але він тоже не встидає вуйка Юру, бо сам у зєтях. Хоть жиє не в тестевій хакі, бо збудував свою, але на тестевому ґрунті. Ти й навікь якби й на свому, то нічьо би не казав. Дідо в то не мішєєси. Хіба любит повіпитувати, шо сталоси, бо хоче собі всьо знати. Але не судит. Ото як я чюв у церькві, шо піп казав, шо не суди і не будеш сужений, то це икраз дідо цего фист дотримуєси. Певно, точно в него буде царство небесне.

Але таки точно не годен сказати, бо баба зачєста каже, шо дідо йей фист нервує. То шє треба добре порахувати,